Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг
- Але ж вона вміла чаклувати! - не витримав Гаррі. - Вона ж могла здобути харчі й усе інше чарами!
- Можливо, що й так, - припустив Дамблдор. - Але мені здається... це знову здогади, але я переконаний, що вони слушні... коли її покинув чоловік, Меропа перестала вдаватися до чарів. Думаю, не хотіла й далі бути відьмою. Хоч могло статися й так, що її нерозділене кохання й розпука, що його супроводжувала, підірвали її магічні сили; таке теж буває. Та хоч би як воно було, але, як ти незабаром пересвідчишся, Меропа не вдалася до чарівної палички навіть для порятунку власного життя.
- Вона не захотіла жити навіть заради власного сина?
Дамблдор підняв брови.
- Може, тобі шкода Лорда Волдеморта?
- Ні, - відразу заперечив Гаррі, - але ж вона мала вибір, не те, що моя мама...
- Твоя мама теж мала вибір, - лагідно заперечив Дамблдор. - Так, Меропа Редл обрала смерть, незважаючи на сина, якому вона була потрібна, але не суди її, Гаррі, жорстоко. Вона була страшенно виснажена тривалим розпачем і не мала такої відваги, як твоя мама. А зараз устань...
- Куди вирушаємо? - запитав Гаррі, коли Дамблдор став поряд з ним біля стола.
- Зараз, - пояснив Дамблдор, - ми зануримось у мої власні спогади. Думаю, вони тобі здадуться багатими на деталі й дуже точними. Ти перший, Гаррі...
Гаррі нахилився над ситом; обличчя торкнулося прохолодної поверхні спогадів, і ось він уже знову падав крізь темряву... За кілька секунд його ноги опинилися на твердій поверхні, він розплющив очі й побачив, що стоїть разом з Дамблдором на гамірній і старомодній лондонській вулиці.
- А он і я, - весело сказав Дамблдор, вказуючи на високого чоловіка попереду, що переходив вулицю перед підводою молочаря.
Цей молодший Албус Дамблдор мав довге каштанове волосся й бороду. Перейшовши на цей бік вулиці, він пішов далі тротуаром, привертаючи до себе багато зацікавлених поглядів завдяки своєму доволі екстравагантному костюму з темно-фіолетового оксамиту.
- Гарний костюмчик, пане директоре, - вирвалося в Гаррі, перш ніж він устиг прикусити собі язика, але Дамблдор лише всміхнувся, й вони пішли за його молодшою подобою. Ось вони проминули залізну браму й опинилися на оточеному високою огорожею порожньому подвір’ї перед похмурим квадратним будинком. Молодий Дамблдор піднявся на ґаночок перед вхідними дверима й постукав. За кілька секунд двері відчинила досить неохайна дівчина у фартусі.
- Добрий день. Я маю домовленість про зустріч з місіс Коул, яка, якщо не помиляюся, ваша начальниця?
- О, - спантеличено вимовила дівчина, розглядаючи ексцентричну Дамблдорову зовнішність. - Е-е... зараз... МІСІС КОУЛ! - крикнула вона через плече.
Гаррі почув чийсь далекий голос, що крикнув щось у відповідь. Дівчина знову обернулася до Дамблдора.
- Теє... заходьте, вона зараз прийде.
Дамблдор зайшов у коридор, вимощений чорно-білими кахлями; там було доволі вбого, але бездоганно чисто. Гаррі теж зайшов разом із старшим Дамблдором. Не встигли зачинитися вхідні двері, як до них поспішила худа виснажена жінка. Вона мала гострі риси обличчя, що робило його радше стурбованим, аніж непривітним. Ідучи до Дамблдора, жінка роздавала вказівки іншій своїй помічниці у фартусі.
- ...і занеси Марті нагору йоду, Біллі Стабз роздряпує собі струпи, а Ерік Вейлі заплямував усі простирадла... ще тільки вітрянки нам тут бракувало, - бубоніла вона собі під ніс, а тоді побачила Дамблдора й застигла на місці з таким спантеличеним виглядом, ніби щойно через поріг зайшла жирафа.
- Добрий день, - привітався Дамблдор, простягаючи руку.
Місіс Коул стояла з роззявленим ротом.
- Мене звати Албус Дамблдор. Я надіслав вам листа з проханням про зустріч, і ви люб’язно запросили мене прийти сьогодні.
Місіс Коул кліпнула. Вирішивши, мабуть, що Дамблдор - не галюцинація, вона ледь чутно пробелькотіла:
- Так-так. Ну... ну, тоді... прошу в мою кімнату. Так.
Вона завела Дамблдора в невеличку кімнатку, що поєднувала в собі вітальню й кабінет. Там було не менш убого, ніж у коридорі, а меблі були старі й дуже різні. Вона запропонувала Дамблдорові хиткий стілець, а сама сіла за захаращений письмовий стіл, нервово поглядаючи на гостя.
- Як я й писав вам у листі, я прийшов обговорити долю Тома Редла й узгодити плани щодо його майбутнього, - сказав Дамблдор.
- Ви його родич? - поцікавилася місіс Коул.
- Ні, я вчитель, - повідомив Дамблдор. - Я прийшов запропонувати Томові місце в моїй школі.
- А що це за школа?
- Вона називається Гоґвортс, - відповів Дамблдор.
- А чому вас зацікавив Том?
- Нам здається, що він володіє рисами, потрібними нам.
- Тобто він виграв якусь стипендію? Як це йому вдалося? Він нікуди ж нічого не писав, жодних іспитів не складав.
- Його прізвище значиться в наших книгах від самого його народження...
- Хто його туди записав? Батьки?
Не було найменшого сумніву, що місіс Коул аж надто допитлива жінка. Дамблдор, мабуть, дійшов подібного висновку, бо Гаррі помітив, як він непомітно вийняв з кишені оксамитового костюма чарівну паличку, одночасно беручи зі стола місіс Коул чистісінький аркуш паперу.
- Ось, - сказав Дамблдор, махнувши чарівною паличкою, і простяг їй аркуш паперу, - думаю, це вам усе пояснить.
Очі місіс Коул на якийсь час затуманилися, а тоді знову стали нормальні, й вона уважно подивилася на чистий аркуш.
- Начебто все гаразд, - безтурботно сказала начальниця, повертаючи аркуш. Тоді її погляд зупинився на пляшці з джином і на двох склянках, яких не було ще секунду тому.
- Е-е... чи не бажаєте скляночку джину? - неймовірно люб’язно запропонувала вона.
- Дуже вам дякую, - засяяв Дамблдор.
Незабаром з’ясувалося, що місіс Коул - не новачок у процесі поглинання джину. Наповнивши обидві склянки по вінця, вона єдиним духом перехилила свою. Смачно цмокнула губами і вперше всміхнулася Дамблдорові, а він, не вагаючись, вирішив скористатися нагодою.
- Чи не могли б ви розповісти мені про Тома Редла трохи більше? Наскільки мені відомо, він народився тут, у сиротинці?
- Це так, - підтвердила місіс Коул, підливаючи собі джину. - Я це добре пам’ятаю, бо тоді й сама почала тут працювати. То було перед Новим
