Казки народів світу - Автор невідомий - Народні казки

Залишився Дік сам на своєму горищі. Слуги з нього сміються, кепкують:

— Не журися. Ось побачиш: приїде твоя кішка з-за моря великою панею.

Лиха ж куховарка не давала хлопцеві просвітку. Збиткувалася з нього, часом і кулаком стусоне. А що купцева дочка намагалася захистити Діка, то куховарка лютувала на нього ще дужче.

Зрештою стало Дікові несила терпіти її знущання. Вирішив він тікати з Лондона й податися світ за очі. Зібрав у вузлик свої убогі пожитки і рано-вранці у неділю вирушив із дому. Вийшов за місто й сів спочити на камені — цей камінь і тепер зветься Віттінгтоновим. Сидить і думає, якою дорогою піти.

А край міста стояла церква Бау-Черч. І саме в цей час на ній задзеленчали, зателенькали дзвони. Прислухався Дік, а вони наче промовляють до нього:

Постривай,

Не тікай,

Повернись, Віттінгтоне,

Майбутній лорд-мере[2] Лондона!

— Оце-то дива! — мовив хлопець сам до себе. — Невже дзвони кажуть правду? А проте — навіщо б їм брехати? Ну, якщо мені судилося стати лорд-мером, то я ладен повернутися і подолати хоч би й які труднощі.

І Дік повернувся в дім до купця Фіцуоррена ще до того, як челядь та господарі прокинулися. Ніхто й не помітив, що він десь виходив.

Коли в кухню зайшла куховарка, хлопець уже порався біля плити.

Знову живе Дік у купця. Терпить і нестатки, і куховарчині кпини, вже й не сподівається на краще.

А тим часом корабель містера Фіцуоррена плив до Африки. І занесло його бурею до країни Берберії. Досі тут не побував ще жоден іноземний купець. Місцевий люд зійшовся до берега подивитися на небачених білих людей та їхній крам. Почалася жвава торгівля.

Узяв капітан зразки своїх товарів і послав берберійському цареві. Той запрошує капітана до себе в палац. Прийшов капітан туди, а там пишнота! Скрізь срібло-золото сяє.

Цар і цариця чекали капітана в залі, застеленій барвистими килимами. Капітан розповів їм, хто він і звідкіля.

Поговорили вони.

Тоді цар звелів подавати обід.

Поприносили слуги безліч усіляких страв, поставили перед царем, царицею й заморським гостем.

Та не встигли вони доторкнутися до їжі, як де не взялися зграї щурів і мишей.

Накинулися на страви — що поїли, а що понівечили.

Капітан питає:

— Звідкіля у вас стільки цих гризунів? Може, ви їх навмисно розводите?

А цар йому:

— Та де там! Ми не знаємо, як позбутися цієї погані. Аби хтось допоміг нам, ми б його озолотили. Миші й щури не тільки псують наш харч, а й на людей нападають. У моїй спочивальні цілу ніч стоїть сторожа, відганяє їх, щоб вони мене з царицею не загризли.

Тут капітан згадав бідного Віттінгтона та його кішку і каже:

— У мене на кораблі є така тварина, яка винищить вам і щурів і мишей.

Цар підскочив із радощів, аж корона спала йому з голови.

— Негайно принеси цю тварину сюди. Якщо вона й справді вміє ловити гризунів, я її куплю. Дам тобі за неї цілу купу золота і дорогих самоцвітів.

А капітан:

— Боюся, що й ми без неї не обійдемось. Адже вона береже наші товари від щурів. Нам дуже б не хотілося з нею розлучатися. Тож принесу її тільки з великої поваги до вашої величності.

А цариця:

— Неси її швидше, не пожалкуєш. Мені страх як кортить поглянути на цю дивовижну тварину.

Цар звелів своїм кухарям приготувати новий обід, а капітан тим часом пішов на корабель по кішку. Вертається з кішкою, а царські слуги вже ставлять тарелі зі свіжими стравами. Щури й миші так і вискочили з своїх нір. Побачила кішка та як стрибне до них. Половину подавила тут-таки, а решта сипонула врозтіч, — де й ділися.

Цар і цариця аж нестямилися з великого дива і захвату. Кажуть:

— Ану покажи нам свою люту тварину. Хочемо зблизька на неї роздивитись.

Капітан покликав:

— Киць-киць!

Кішка слухняно підійшла до нього. Він узяв її й підніс до цариці. Але цариця боялася торкнутися до тварини, з такою, очевидячки, лютою вдачею. Тоді капітан почав гладити кішку, примовляючи: «Кицю, кицю». Зрештою цариця насмілилася простягнути до неї руку і сказала:

— Китю, китю.

Вона ще, бачте, не навчилася вимовляти це слово як слід.

Капітан поклав кішку цариці на коліна. Тварина лагідно замуркотіла і невдовзі задрімала.

Цар із царицею були раді-радісінькі, що позбулися щурів і мишей. А ще дужче зраділи вони, коли капітан сказав їм: скоро кішка приведе кошенят, і можна розселити котячий рід по всьому берберійському царству. Цар одразу закупив усі привезені на кораблі товари. Щедро заплатив за них золотом і самоцвітами. А за кішку дав удесятеро більше, ніж за все інше.

Підняв корабель вітрила і рушив у далеку подорож — додому. Вітер був попутний, тож незабаром мандрівники щасливо прибули до Лондона.

Приходить містер Фіцуоррен зранку до своєї контори. Сів за стіл, аж хтось у двері стукає.

— Хто там? — питає він.

— Ваш друг. Приніс вам добру звістку про ваш корабель «Одноріг».

Відчинив купець двері, аж там капітан: в руках у нього скринька з самоцвітами і рахунки за проданий крам.

Переглянув купець рахунки, бачить: весь крам продано, та ще й з неабияким баришем.

Тоді капітан розповів йому дивовижну історію про Віттінгтонову кішку. Каже:

— За цю кішку берберійський цар дав незліченні багатства. По справедливості вони належать бідному Дікові.

Коли купець почув це, він покликав слуг, розповів їм, як Дікові пощастило, і мовив:

Я велю — і слово це закон —

Звати Діка містер