Казки народів світу - Автор невідомий - Народні казки

То був тільки вияв вдячності, проте й цього вистачило, щоб серце Кентена сповнилося радістю.

Другого дня Кентен мовив до пана Бу:

— Якщо вже так сталося, Ганс пішов од вас, то, може б, ви дозволили мені тримати в руках пензлі? Я багато чого навчився, споглядаючи вашу працю.

— Хлопче, — сказав майстер, — не смій і мріяти про це! Той, хто розтирає фарби, — ще не художник! Я ніколи не довірю тобі ні пензлів, ні полотна!

Але Кентен не впадав у відчай і при кожній нагоді просив майстра:

— Учителю, випробуйте мене. У батьковій кузні я часто спостерігав гру світла й тіні, і хочу намалювати це на полотні.

Художник лише знизував плечима й намагався якомога швидше спровадити настирливого слугу.

А Кентен і далі потайки малював у своєму закутку в стайні.

І ось настав час, коли він відчув, що може малювати не гірше майстра.

Був саме червень, і сонце сходило рано-рано.

Коли в будинку всі ще міцно спали, Кентен зручно вмостився перед полотном художника, особливо дорогим йому. На передньому плані, поміж двох рядів колон, кожна з яких була прикрашена статуеткою, стояла на колінах Діва Марія у темному вбранні, ледь схиливши голову, — обличчя лагідне і зосереджене.

Кентен не міг одвести від картини очей — так була схожа на Магдалену ця дівчина. Та й меблі на полотні дуже вже нагадували ті, що їх бачив хлопець у помешканні пана Бу.

Кентен узяв пензлі та фарби і, оглядаючись, заходився щось ворожити над картиною.

Закінчивши роботу, він підмів підлогу, ретельно очистив приладдя і заховався в кутку, терпеливо чекаючи на майстра.

Рівно о восьмій ранку пан Бу, як завжди, зайшов до майстерні. Окинув поглядом кімнату, глянув на мольберт з ескізами, потім підійшов до своєї улюбленої картини, що була вже майже закінчена. Та враз жахнувся. На кінчику носа в Діви Марії сиділа муха. І не якась там невидна мушка, а гладка зелена муха із сталевим полиском.

Художник підійшов ближче, аби зігнати муху — він не міг стерпіти такого блюзнірства. Махнув рукою, але клята муха й не думала тікати, вона навіть не ворухнулася. Кілька разів пробував художник зігнати нахабу, та все було марно. Немов заворожений підійшов він до полотна впритул і почав доскіпливо його розглядати. Аж тепер збагнув, чому муха не злітала з полотна: вона була не жива, а намальована.

— Хто посмів торкнутися моєї картини? — вигукнув художник. — Ану ж признавайтеся, а то всіх порозганяю!

Кентен, не довго думаючи, сміливо мовив:

— Це моїх рук діло. Робіть зі мною що хочете, але я мушу довести, що теж маю хист до малювання і не згірш за інших володію пензлем.

— Ти вже це довів, хлопче! Муха була як жива. Віднині можеш вважати себе моїм учнем. Тебе чекає велике майбутнє.

Кентен не міг приховати радості — адже він домігся свого. Тепер би йому тільки завоювати серце Магдалени! Щастя і тут йому усміхнулося.

Дівчину зворушило кохання, яке світилося в очах Кентена.

У скорім часі художник благословив шлюб доньки з Кентеном, який став його найулюбленішим учнем.

Відгуляли гучне й пишне весілля. Кентен став знаменитим художником, спочатку в місті Лувені, потім у своєму краї, а відтак і в цілому світі. Кажуть, що він довгі роки жив щасливо з Магдаленою, яка вірно любила чоловіка й шанувала його талант.

БІДАР І ВОДЯНИК

Болгарська народна казка

В одному селі жив старий дід. Він був дуже бідний, нічогісінько не мав. Помер і залишив своєму синові один лиш кужіль. Син узяв той кужіль і подався на заробітки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Він вийняв кужіль і почав шукати мотузку. Та помалу дістався до великої річки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?

Став чоловік на березі й сушить собі голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бісеня.

— Що ти робиш?

— Мотузку сукаю!

— Навіщо вона тобі?

— Річку зв’язати!

— А нащо тобі її в’язати?

— Щоб додому віднести!

Бісеня пірнуло у воду й побігло до свого батька — водяника.

— Тату, якийсь чоловік там на березі сукає мотузку, щоб зв’язати річку й віднести її до себе додому!

— Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то біжи ти поміряйся з ним силою. Переможеш його, і він не забере річки!

Бісеня знову виринуло з води:

— Гей, ходи-но сюди!

— Що тобі ще треба?

— Забереш цю річку, як побореш мене!

— Поборемося, як прийдеш до мене в село!

— Прийду!

Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій.

— Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся, — сказав чоловік.

Коли це виповзає змій. Бісеня злякалось і втекло. Чоловік сховався від змія, а тоді знову прийшов до річки.

Прибігло перелякане бісеня до свого батька.

— Тату, не можна боротися з тим чоловіком. У нього є син, теж дитина, як і я, і коли той син з’являється, дерева в лісі хиляться з ляку.

— То біжи позмагайся з ним, хто далі кине яблуко. Ти його переможеш, і не забере він річки!

У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку.

— Гей, навіщо ти сукаєш мотузку?

— Аби міцніша була!

— Навіщо тобі міцна мотузка?

— Щоб не порвалася, коли нестиму річку!

— Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене!

— Кидай спершу ти, а тоді я!

Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку.

Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню.

— Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало!

Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже:

— Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку!

— Справді? — запитав старий водяник.

— Атож. Йому залишилося тільки зв’язати річку.

— Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе!

Узяв милицю — тук-тук, тук-тук — і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав’язати мотузку на постолах.

— Гей, нащо ти в’яжеш річку?

— Понесу її додому! — відповів чоловік.

— Але ж вона наша! — каже старий водяник. — Що ж ми, зостанемося без домівки?

— Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть!