Казки народів світу - Автор невідомий - Народні казки
Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.
— Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота!
— Що таке торба золота! Ще й нести її треба.
— Дам тобі дві торби і сам однесу! — обіцяє водяник.
— Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, щоб торби були великі, як мішки.
Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.
Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.
Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочивати. А чоловік думає собі: «Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото». І почав він міряти водяника — від п’яти здорової ноги аж до голови.
— Нащо ти мене міряєш? — питається водяник.
— Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.
Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і ходу! Бідар узяв те золото й приніс додому.
ВИНОГРАДАР І ЗМІЯ
Болгарська народна казка
Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв кухоль свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік — хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молока і впустила в кухоль один золотий. Виноградар узяв кухоль із золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років.
Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він подумав: «У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію».
Отаке надумавши, він узяв палицю і поніс змії молоко. Коли змія молоко випила, хлопець замахнувся і щосили вдарив її, але убити не зміг, відбив тільки шматок хвоста. Змія розгнівалась і вкусила хлопця. Він розпух і ледве дійшов додому. Батько спитав його, що сталось. Син розповів усе, як було, і через кілька днів помер.
Минуло багато часу, і якось прийшов виноградар до тієї самої купи каміння. Вилізла і змія. Виноградар їй каже:
— Давай знову дружити, як раніше дружили.
А змія йому відповіла:
— Чоловіче, не може відновитися колишня дружба. Поки ти бачиш синову могилу, а я — свого відбитого хвоста, ми не можемо стати друзями. Коли щось робиш, думай і про наслідки.
ШАН І МАРІЖУАНА
Галісійська народна казка
Жили собі чоловік та жінка, і так вони любили одне одного, що й не сказати. Його звали Шан, і він був дурнуватий. її звали Маріжуана. І мали ці чоловік та жінка осла.
Якось Шан пішов з ослом у ліс по дрова і знайшов мішок срібних монет. Він нав’ючив мішок на осла і повернувся додому. Вдома розповів жінці, що знайшов мішок із срібними песо, але жінка відповіла, що це не срібло, а непотріб. А він:
— Та ні, це гроші.
А жінка на те:
— Мовчи і нікому не кажи, бо вони нам дуже потрібні.
Трохи згодом Шан узяв осла і знову пішов у ліс. А назустріч йому чоловік, питає, чи не знаходив мішка із срібними монетами. А Шан:
— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.
Чоловік пішов до Шанової жінки і став вимагати, щоб вона віддала йому мішок із сріблом. Маріжуана відповіла, що знати нічого ке знає. Тоді чоловік звернувся до суду.
От у день суду Маріжуана встала раненько, насмажила шкварок і розсипала їх на городі. Потім покликала Шана:
— Шане, вставай і йди по траву для осла!
Шан устав і пішов. Побачив на городі шкварки і став збирати їх. А жінці сказав:
— Маріжуано, цієї ночі впали з неба гарячі шкварки.
— Дурненький! Як можуть падати з неба гарячі шкварки?
— Так, так, ось у мене в зубах застряло м’ясо.
— Послухай, піди краще по траву для осла!
Поки Шан ходив, Маріжуана поклала газету перед ослом, і осел почав ревти. Побачив це Шан та й каже:
— Маріжуано, осел читає газету і каже а, е, і, о, у!
От на суді і суддя питає, чи не знаходив Шан мішка з грошима.
А Шан:
— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.
Тоді суддя звелів Маріжуані, щоб та віддала гроші. А вона:
— Ви не зважайте на його слова, бо він також запевняє, що цієї ночі з неба впали гарячі шкварки.
— Авжеж, — підтвердив Шан. — Вони й досі стирчать у мене в зубах.
Маріжуана знову:
— А ще ти казав, що вранці осел читав газету.
— Так, так, він навіть казав а, е, і, о, у!
Ось таким чином Маріжуана виграла справу, бо ніхто не повірив Шанові.
ЦАРІВНА ЙДЕ НА ВІЙНУ
Грецька народна казка
Жив собі цар, і мав він троє дочок. Несподівано прилетіла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питає:
— Чого ти, батьку, сумуєш?
— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.
— Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.
— Що тобі сказати? Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний…
— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — зітхнула дівчина.
Прийшла середульша дочка, питає:
— Чого ти, батьку, сумуєш?
— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.
— Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.
— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша.
— Ні, батьку, не скажу.
— Ну слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний…
— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — сумно мовила дівчина.
Нарешті прийшла менша дочка, питає:
— Чого ти, батьку, сумуєш?
— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.
— Ні, повідай, я ж твоя рідна донька!
— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.
— Ні, не скажу! — твердо відповіла дівчина.
— Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний…
— Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо.
— Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати?
— Не бійтесь за мене. Я смілива. Я
