Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— Капає, капає, дивіться! — почув я в сусідній кімнаті верескливий голос Сашка Бобиря.

Я повернувся в ливарню і, розштовхавши товаришів, прорвався до синього вічка. Так, справді, крізь синє скло було видно, як по брилах палаючого коксу котяться вниз перші слизькі маленькі краплі чавуну.

Вагранка була тепер гаряча; масло, яким ми її змазали, димило.

Схожі на сльози краплі чавуну дедалі більшали, набираючи ваги, вони вже не скочувалися по коксу, а через порожні проміжки падали вниз прямовисно, сліпучо-яскраві, ніколи не бачені мною краплі розплавленого металу.

— Що, побігло вже молочко? — почув я в себе за спиною голос Полевого.

Він стояв напівзігнувшись і дивився поверх наших голів у вічко.

— Скоро побіжить, товаришу директор, — сказав Козакевич.

— Але дивися, Жоро, зробиш козла — оскандалишся на все місто. Краще почекати трохи, — попередив Полевой.

— І козеняти навіть не буде. Ви вже не турбуйтеся. Як-небудь! — сказав, усміхаючись, Жора і підморгнув Половому.

— Мене хлопці просили дозволити їм подивитися на першу відливку, — сказав Полевой. — Я дозволив. Зараз там кінчаються заняття, і вони прийдуть сюди. Будеш, словом, мати ще глядачів, так що дивися, — не підкачай.

— Ой, не треба мені отих юних глядачів! — захвилювався Козакевич. — Вони мені форми поламають або ще щось.

— Ти. чекай, Жоро, — заспокоїв Козакевича Полевой. — Для фабзавучників подивитися на відливку дуже корисно, а про форми не турбуйся, я їм скажу.

— Еге, скажете… — протяг Жора. — А де ж вони стоятимуть? Тут не театр, не французька боротьба, а відливка. Бачите, як тісно.

— На дверях постоять.

— На дверях? — Козакевич презирливо посміхнувся. — Що ви, товаришу Полевой! А якщо, скажімо, аварія або по глину збігати — що тоді? Прохід мусить бути вільний, і ніяких глядачів.

— Ну, добре. Ми тоді повідчиняємо вікна і хай дивляться знадвору через вікна, — згоден? — не заспокоювався Полевой.

— Знадвору хай дивляться, — погодився Жора. — Не шкода. Там уже ваша територія. Там хоч маскарад улаштовуйте, мені байдуже.

Коли Жора підхопив важкий гострий ломик, щоб пробити ним льотку, біля кожного вікна товпилися глядачі — фабзайці… Легко сказати — перша відливка! Фабзайці жадібно зазирали в глибину ливарні. Тут уже було жарко, і протяги не рятували від спеки. Я знав, що десь в одно з вікон загляне Петро Маремуха, і догадувався, що, напевно, і Галя прийшла подивитися на першу відливку, але обернутися вже не міг. Я був зайнятий важливою справою: держав у руках три дерев'яні палиці з насадженими на кінці кожної з них затичками з глини. Козакевич розмахнувся і вдарив вістрям стального ломика в закупорену льотку. Суха глина покришилася, куски її покотилися по жолобу, але ломик з першого удару не досяг до чавуну. Жора ударив другий раз, ломик пробив глину і пішов углибину. Жора понатужився, загнав його ще глибше і став хитати в різні боки. Він розхитував його сильно — здавалося, зараз вагранка впаде з підставок. Зрідка ломик чіплявся за жолоб, брезентова куртка напнулася на Жориній спині; стоячи на широко розставлених ногах перед самим жолобом, Козакевич сопів і сміливо обертав ломик.

«Як йому не страшно! — дивувався я. — Адже чавун може виштовхнути ломик і ринути Жорі прямо на живіт!»

Козакевич зразу, різко подавшись усім тулубом назад, висмикнув із льотки розжарений на кінці ломик.

Звідти, із льотки, викотилася кулька червоного шлаку і потім, неначе з пробитого джерела, вихопився струмінь чавуну.

З тихим сичанням, сліпучо-яскравий, білий, він побіг по глиняному жолобу, змиваючи крихітки глини й порох.

Козакевич відкинув ломик і разом з фабзайцем Тиктором підхопив ківш. Тільки струмінь чавуну зірвався я жолоба, Жора впіймав його ковшем. Яскраві бризки підлітали а дна ковша до самої стелі; надаючи, вони, паче зірки від бенгальського копію, обсипали нас усіх, хто стояв біля вагранки; запахло паленим; струмінь був широкий і бив у ківш сильно.

— Підхоплюй, Гуменюк! — крикнув Козакевич.

Гуменюк спритно перехопив руками рогачі від дужки ковша. Жора звільнився і спокійно взяв у мене палицю із затичкою. Не зводячи очей з струменя чавуну, він помацав пальцями затичку, зробив її гострішою. Ківш наповнювався швидко. Поверх чавуну плавав липкий червонястий шлак — неначе пінка на молоці. Чавун підіймав пінку все вище. Ну, вже кінець, — здавалося, він зараз переллється через край, хлюпне в яму.

Але Жора не розгубився.

Раз! І він загнав прямо у льотку, звідки бив чавун, глиняну затичку. Іскри розлетілися в різні боки, але маленький струмочок чавуну все ще продовжував бігти по жолобу.

Жора, не дивлячися, вирвав у мене другу палицю і з усієї сили загнав другу затичку в самий центр струмочка. І відразу темно-червоний вінчик засяяв навколо глиняної затички; охолоджуючись, чавун у льотці став застигати, і останні його краплі упали в ківш, пробиваючи темну пінку шлаку. В ливарні зразу стало похмуро, тільки від ковша, який тихо гойдався на руках у Тиктора й Гуменюка, йшло сліпуче світло. Жора Козакевич швидко взяв довгу соснову лопатку й скинув нею шлак, що плавав у чавуні. Тепер чавун палав ще яскравіше, білий, ледь пузиристий.

— Ходімо! — гукнув Жора і, відсторонивши Тиктора, сам став на його місце.

Обережно проходячи між рядами опок в найдальший куток, Козакевич і Гуменюк піднесли ківш до великої квадратної опоки, в якій був заформований маховик. Жора нахилив ківш, але в ту ж мить закричав на всю ливарню:

— Манджура, клоччя, швидко!

Я примчав до опоки і вихопив з лійки льотки жмут клоччя. Я не встиг відскочити назад, як Жора перехилив ківш, і струмінь чавуну полився у форму. Прямо передо мною, за які-небудь три кроки, виблискував ківш, іскри летіли на мене, жар від розплавленого чавуну обдавав мені обличчя, я стояв, притулившися спиною до стіни, не міг піти звідси і тільки кліпає повіками, коли іскри підлітали близько.

Форма забрала багато чавуну.

Він лився і лився у широку лійку великим струменем, і вдавалося — цілий ківш піде на один цей маховик, як несподівано біля самих моїх ніг піднявся по запасному отвору — випору — з другого боку форми червоний стовпчик чавуну.

— Годі! — крикнув Жора і потяг ківш до другої опоки.

Чавун у залитій формі вихолоджувався швидко — спочатку потемнів тонкий випір, потім стала застигати, червоніти широка конусоподібна лійка.

Далі ковші на пару з Козакевичем носили фабзайці. Жора керував ручками рогача, точно націлювався струменем в устя лійки, а