Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— Підемо через Старе місто, — сказав я Петькові Маремусі, коли ми вийшли з воріт фабзавучу.

— А чому через місто? — здивувався Петько. — Адже через бульвар швидше.

— Нічого, підемо через місто. Мені треба книжку там купити з механіки.

Ніякої, звичайно, книжки мені не треба було купувати. Просто мені хотілося, щоб мене побачили в місті у робочому костюмі, з прогорілою штаниною, брудного і стомленого.

Було в цей донь якесь церковне свято, і назустріч нам, коли ми йшли по Новому мосту, раз у раз попадали нарядні синки крамарів з дівчатами. Вони йшли в новеньких костюмах з контрабандного бостону, в гостроносих черевиках «джимі» на низьких каблуках, їх дівчата — нарядні, в шовкових платтях, з бантиками в кісках, у білих панчохах, у лакованих туфлях — лузали насіння, смоктали монпансьє. Як мені хотілося в цю хвилину несподівано зачепити кого-не-будь з цих нероб, цих таткових і матусиних синків, які цілими днями вешталися по бульварах та загоряли на березі річки під фортечним мостом! Я з задоволенням втиснувся б серед них, щоб вибруднити своєю задимленою сорочкою їхні нарядні закордонні костюми!

Спекулянти прокляті! Вони в ті роки все ще жили краще за нас, обманюючи чесних працівників. Як ми ненавиділи в ті роки всіх непманів, і їх набиті товарами магазини! Здавалося, що коли б наша воля, то ми, не гаючись анітрохи, розігнали б усю цю буржуазну погань. Одна думка тільки стримувала нас від цього, стримувала і втішала: те, що неп був запроваджений як тимчасовий захід за вказівкою Володимира Ілліча Леніна, за рішенням партії. Усвідомлення цього не дозволяло нам виступити відкрито, як виступали ми раніше, громлячи петлюрівських бойскаутів, проти всієї цієї спекулянтської гнилі. От і зараз я проходив повз них з високо піднятою головою, я пишався тим, що я робітник, що одержую стипендію вісімнадцять карбованців на місяць, тоді як кожен із них може коли завгодно одержати у свого батька на кишенькові витрати п'ятдесят, а то й цілі сто.

— Чому ти не вмився в школі, Васько? — наздоганяючи мене і зазираючи мені в обличчя, спитав Маремуха.

— Дома вмиюся, з милом, — відповів я і, провівши рукою по обличчю, ще дужче розмазав сажу.

Обличчя в мене палало, руки боліли, в горлі дерло від запаху сірки, який розносився по ливарні під час відливання. Починалася Дзвінична, на якій жив лікар Гутентаг. Я уповільнив кроки, мені дуже хотілося, щоб їда стояла біля паркана і побачила мене такого замурзаного. Але Іди не було, і в кімнатах на вікнах були поспускані завіски. Жалкуючи, що не побачив Іди, я пішов далі слідом за Петьком.

— Куди Коломієць виїхав? — несподівано спитав Маремуха.

— Микита? — сказав я недбало. — А, Коломієць в Ярмолинцях працює, агітпропом райкому. Треба буде до нього сходити туди в неділю. Підемо, га, Петрусю?

— А це далеко?

— Ярмолинці? Дрібниця.

— Ну, тоді підемо!

— Обов'язково підемо! — загорівся я. — Та ще й фабзайців візьмемо з собою. Цілою компанією підемо. Їжі прихопимо і рушимо зранку. Здорово буде, правда? Ну, кого взяти — Сашка Бобиря, Тиктора, можна, ну… Галю.

— А я в свою алюмінієву фляжку води наберу, — вирішив Петько.

— І ти знаєш що, — сказав я, — ми не просто гуляти підемо. Ми ще зможемо там, у Ярмолинцях, у хаті-читальні яку-небудь роботу провести. Ми ж — робітнича молодь, вірно? А я в «Червоному юнаку» читав: молоді робітники повинні шефствувати над сільською молоддю. І Коломієць нам ще спасибі за це скаже.

— Тільки Галю нема чого тягти. Хай самі хлопці йдуть.

— Ну, ти кинь! Вона теж знадобиться, — сказав я якомога спокійніше. — Вона сільських дівчат може агітувати…

Тут я відчув, що зніяковів. До цього часу я не міг бо і хвилювання згадувати, як поцілував Галю в ту холодну, вітряну неділю на валах Старої фортеці. Я не міг забути цього поцілунку і, згадуючи про нього, відчував ще більшу ніжність до Галі. Я журився, коли траплялося її довго не бачити. Я радів, коли Козакевич мене посилав у слюсарню принести що-небудь, я не йшов, а біг тоді, знаючи, що побачу Галю біля лещат, у синьому фартушку, мою Галю. Та й Галя тепер ставилася до мене інакше. Ясна річ — сьогодні, наприклад, вона крикнула: «Василю, штани горять!», тому що хвилювалася, щоб я не попікся.

Коли ми розмовляли, вона часто відводила набік очі, червоніла; жвава й смілива в поводженні з іншими хлопцями, зі мною вона говорила тихо і плутано, довго підбирала потрібні слова, неначе образити мене боялася. Я певен був, що Галя мене любить. Я пишався однією цією думкою, і страшно було подумати, що раптом усе це мені привиділося.

Інколи мені хотілося розповісти всім і, звичайно, насамперед Петькові про свою любов до Галі, але щоразу я вчасно спиняв себе. Мені здавалося, що таких речей не розповідають навіть найближчому другу, що любов до Галі треба ховати глибоко в серці і не хвастати нею.

Тепер у Петькових словах я відчув пастку. А чи не хоче він дізнатися, які в мене взаємини з Галею? Але Петько йшов, наче й не було нічого, — товстенький, простодушний мій приятель, і я сказав йому:

— Ти, Петрусю, сам умовиш Галю піти з нами. Добре?

— Та не хочу я. Вона замориться.

— Дивися, щоб ти не заморився. Ти он боїшся далеко запливати, а Галя як плаває? Вона хоч і дівчина, але куди витриваліша за тебе.

— Ну… ну… це ще побачимо, — обурився Петько і, видно, щоб зам'яти цю неприємну розмову, помовчавши трохи, спитав: — На тім тижні і в нас буде організовано комсомольський осередок, мені казали. Це правда?

— Факт!

— А туди… усіх приймуть?

— Ні, чого всіх, — найбільш витриманих.

— А мене… як ти думаєш… приймуть?

— Подивимося, Петре… Треба зважити, обміркувати, подумати! — сказав я важно, так, неначе вже був комсомольцем.

— А ти знаєш, Василю, мене батько давно комсомолістом називає. От прикро буде, як не приймуть. — І Петько Маремуха сумно зітхнув.

Удалині почувся стукіт Кувалди.

Це в майстерні Захаржевського, освітленій багровим від блиском ковальського горна, кував розпечений кусок заліз, Котька Григоренко. Він трудився в курній майстерні приватника, все ще старався там нагнати собі робочий стаж. Він по втрачав надії перехитрити нас. Видно було, він проклинає у душі всю цю роботу, йому хотілося теж у місто, на гуляння, але Захаржевський був католик і не визнавав православних свят. От і вистукував там молотком Котька, коли ми проходили повз нього з другого боку вулиці.

Маремуха скоса позирав у глибину майстерні,