Samotni.com - Барбара Космовська

Ми запланували з моїм класом, що наступного року поїдемо на три дні в Лондон. Усі погодилися. Крім Віктора, бо хлопець каже, що не може залишити на стільки часу бабусю. Гадаю, що в нього є й інші причини обминати Лондон десятою дорогою, але я поважаю його рішення. Доведеться мені взяти експрес-курс мови у своєї сестри. Але варто згадати про її викладацький садизм, як я зараз же хочу навчити англійців польської мови.

Мальвіна виїхала з батьками. Я шкодувала, але, може, так і треба. Є речі, важливіші за школу.

Я була здивована, коли після якогось уроку у двері класу постукала незнайома жінка. Я звідкись її знала. Звідки?.. Вона пояснила, що ми зустрічалися того злощасного дня в лікарні. Коли я заходила до Мальвіни, вона з чоловіком чекала в тому пропахлому ліками коридорчику, коли їх пустять до дочки. Вони дізналися про трагедію. І зараз же прибігли. Вона прийшла мені подякувати, бо бачила… ет, бачила, як доросла тітка зі сльозами на очах співає караоке під музику з музичної скриньки… Мені стало соромно за себе, за Армстронґа і сльози, але вона обняла мене. І подякувала за те, що її дитина в цій біді не лишилася сама…

А вчора я отримала від Мальвіни листівку. Стоїть у стокгольмському зоопарку. Позаду неї двоє слонів. І кожен із них так гордо піднімає хобот до неба, що за щастя Мальвіни я можу бути спокійна.

На базарі — травневий настрій. Квіти всюди, видимо-невидимо сонцезахисних окулярів і всіляких шапок. Ящики з цуценятами і розімлілі на сонці постійні завсідниці. Сидять собі на туристичних стільцях як на пляжі в Болгарії. Витирають паперовими серветками змучені сонцем обличчя. Підкочують квітчасті спідниці, щоб на бліді ноги лягла засмага. Шарварок і торгівля.

Віктор розгублено кружляв площею. Баронка змінила адресу, і не знати, на якій ятці тепер продається свіжа птиця.

— Пане Вікторе, намисто для дівчини! Купіть дешево! Зі справжнього пластику! — переконує його красномовно Півош, сусід із будинку навпроти. Усі тут знають Півоша, а він знає всіх.

— Дякую. Може, наступного разу, — обіцяє Віктор.

— Ходи сюди, красунчику, в мене є кремик, щоб чудово росло волосся! Ефект уже за місяць! — махає в його бік моторна бабега.

— За кілька років зайду, — посміхається хлопець, пригладжуючи пальцями густу чуприну.

— На вуса теж нічого! — не замовкає крамарка. — Парубок без вусів — все одно що дівчина без цицьок!

Зривається вітер, і тимчасові виставки починають небезпечно розгойдуватися. Продавці притискають до землі своє майно абичим. Вони накладають каміння по кутах столів, міцніше зв’язують манаття, що майоріє на тонких линвах, або починають швидко збирати крам, щоб за хвилю знову дбайливо розкладати свої скарби на газетних скатерках.

Віктор міг би годинами спостерігати за життям на базарі, але сьогодні йому треба поквапитися. Від завтрашнього бульйону так багато залежить. Він запросив Шимона і Йоанну, а двоє поціновувачів — це вже виклик.

— Доброго ранку, пані Мело. Я прийшов побурчати…

— А нащо тобі бурчати? Я тут для особливих клієнтів такі делікатеси тримаю, тож ти, Вікторку, ще мені доплатиш. Що мені за покупець трапився! А морквинки — як буряки, ось сам глянь! Або ця петрушка… чи бачив хтось таку гарну пані? На грядці перша була!

— Якщо перша, то я її візьму.

— А як здоров’я бабусі? Бо тут мені Генрикова каже, мовляв, вона приймає якісь чудодійні ліки і молодіє…

— Ну, Вікторку, хіба це неправда? — перекрикує вітер Генрикова, рум’яна, як стиглий грейпфрут. — Оля, ваша сусідка, про ці ліки розказує, як про диво. Що вони все лікують. Навіть геморой!

— Звичайно, лікують, але бабусю не вилікували.

— Що ти кажеш?.. — заламує руки пані Мела.

— Може, того, що моя бабуся на геморой не скаржиться, — весело усміхається Віктор.

— Ах, ти ж халамидник! — Генрикова махає на нього рушником для продажу й обидві базарні пані грубувато сміються.

— Де він візьме кращу птицю? Баронки вже нема…

— Обдурила нас, махлярка така! — обурюється пані Мела. — Пішла робити бізнес на Закрут. Ну, вона ще сюди з торбами вернеться… А йди-но до Мадейка. Он та жовта ятка. Неправильно поважене він продає лише з полудня. Зараз дістанеш гарний шматок, — жінки радять Вікторові й проводять його прихильними поглядами.

Перед «курячим» закладом Мадейка Віктор ні з того ні з сього розвертається. Адже без петрушки і селери про королівський смак бульйону можна забути.

Полишає за плечима ятку Мели та Генрикової. І раптом із вуст жінок, захоплених голосною розмовою, він чує своє ім’я. Парубійко хоче їх перекричати. Сказати, що він повернувся і йому потрібна та дурна петрушка.

Але чергові фрази мало-помалу складаються у якесь болюче ціле, долинаючи до Віктора спершу окремими складами, а тоді зловісним значенням. Сумка з городиною тисне. Віктор заплющує очі. Він хотів би втекти, але знає, що від цієї розповіді немає жодного порятунку. Що розповідь ця,