Казки народів світу - Автор невідомий - Народні казки

По недовгім часі забув старший брат про свою присягу батькові. Зібравши сякі-такі гроші, надумав він покинути сліпого брата. Завів його в густий ліс і, сказавши, що незабаром вернеться, пішов геть.

Сліпий брат, нічого не підозрюючи, ліг на траву під деревом і міцно заснув. Прокинувшись, став кликати брата, але відповіді не почув. Чекав він його, чекав, та марно. Ось тоді й збагнув, бідолаха, що покинув його брат, що не вернеться більше, — і гірко заплакав.

Тим часом споночіло. Але сліпому юнакові було однаково, що ніч, що день: адже він нічого не бачив.

Раптом почув він звіряче виття і, злякавшися, виліз на вершечок могутнього дуба.

Ледве встиг він причаїтися поміж гілок, як під дубом розлігся лев’ячий рик. Услід за левом прибіг вовк, потім — ведмідь, тоді — вепр, лисиця і нарешті заєць. ІІовсідалися звірі кружка й заходились розпитувати одне одного про новини.

Першим обізвався лев:

— Де блукав ти, вовчиську? Які добрі чи злі вісті приніс?

— О, братчику леве, побував я в далеких краях! І дізнався про велику таємницю. Про те, як зцілити сліпого від сліпоти.

— То як же його зцілити? — спитав лев.

— Дуже легко. Треба прикласти сліпому до очей кору з оцього дуба, і він умить прозріє.

— Диво дивне! — вигукнули звірі в один голос.

— Що диво, то диво, — кивнув лев головою. — Але і в мене є новина, не гірша за твою. Блукав я по Франції і потрапив випадком у місто, де немає води і люди гинуть від спраги. І ніхто не знає, що на головному майдані лежить каменюка, яку можна відсунути. А коли відсунеш і копнеш у тому місці землю, заб’є там чисте джерело. І тоді води стане на всіх!

— Чудова новина! — вигукнули звірі.— Тільки як нам скористатися з неї? Може, ти скажеш, клишоногий? — звернулися вони до ведмедя.

— Чого не знаю, того не знаю, — відповів ведмідь. — Краще послухайте мою новину! Я оце повернувся з далекого міста Труа. Править ним граф. І має він доньку-одиначку. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив з лісу страшний звір. Вона так злякалася, що знепритомніла. Відтоді вона слабує, не підводиться з постелі й тане, як віск. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, пообіцяв їм щедру винагороду, але жоден не може допомогти його доньці. А проте її можна зцілити. Треба витягти в неї з-під подушки зелену жабу, і дівчина враз одужає.

— Оце новина! — вигукнули звірі.— Слід би нам податися в місто Труа. Ото поживилися б!

Довго ще гомоніли звірі про свої таємниці, а коли розвиднилось, розбіглися хто куди.

Сліпий юнак зліз із дуба й вирізав шматок кори з його стовбура. Потер очі тією корою і — 0 диво! — побачив синє небо, золоте сонце, зелений ліс, могутній дуб, поміж гілок якого ховався вночі…

Погладив юнак стовбур і, щасливий, мерщій подався в те місто, де люди гинуть від спраги. Довго шукав його, та зрештою знайшов.

Постукав у віконце якоїсь убогої хатини. Визирнула з віконця бабуся, питає:

— Чого тобі треба, юначе?

— Розкажи мені, бабусю, що тут у вас приключилося. Чому нікого немає на вулицях?

— Тяжке лихо спіткало нас, юначе! Немає в місті ані краплини води. Отож і почалася моровиця: люди гинуть, як мухи. За що тільки карає нас доля?

— Не знаю, бабусю, за що, але я можу вас усіх врятувати.

— Як же ти нас урятуєш? — питає бабуся.

— Треба скликати на головний майдан усіх городян, тоді я й скажу, що робити далі.

Побігла бабуся до сусідів, ті — до своїх сусідів, а ті — до інших… Нарешті посходились усі на головний майдан, де лежала каменюка. Взялися гуртом і зсунули каменюку. Юнак попросив лопату, копнув у тому місці землю, і ту ж мить вдарив угору струмінь прозорої води. Набігли люди — хто з відром, хто з цебром, хто з глеком — і понесли додому холодну прозору воду. Все місто раділо. Та й як було не радіти — адже позбулися люди тяжкого лиха. Ніхто більше не загине від спраги…

А юнак, тільки-но забило джерело, непомітно пішов собі і сховався в бабусиній хатині. Не звик він до того, щоб його хвалили та славили, і дуже від цього ніяковів.

Довго шукали люди свого рятівника й нарешті знайшли у злиденній хатині. Вони принесли юнакові мішок золота. Глянув він на мішок та й каже:

— Не задля користі дав я вам воду, а тому, що пожалів вас. І золота мені не треба. Та коли ви неодмінно хочете щось мені подарувати, подаруйте карету із шістьма баскими кіньми.

Дивом здивувалися люди, що не взяв юнак золота, та перечити не стали і, як просив він, подарували йому карету, запряжену шістьма баскими кіньми.

Подякував юнак за дарунок, попрощався і поїхав у те саме місто Труа, де танула від невідомої недуги графова донька. Приїхав він у місто й зупинився в бідному заїзді. За вечерею спитав господаря про те, що цікавого в них у місті. Господар розповів, що графова донька лежить слаба і що всі її жаліють, бо дівчина вона гарна й добра душею.

— Що ж у неї за недуга? — спитав юнак.

— Ніхто цього не знає,— розвів руками господар. — Яких тільки лікарів не привозив граф — жоден не допоміг його доньці. Дівчина слабне, згасає. Кажуть, що незабаром піде з цього світу, безталанниця.

— Ні, це несправедливо! — вигукнув юнак.-Я знаю, як її врятувати. Піди-но, друже, до графа і скажи йому, що приїхав славетний лікар і, мовляв, може зцілити його доньку.

Господар побіг до графа з радісною звісткою. Нещасний батько вже й не сподівався на те, що донька одужає, а тут така новина!

Запросив він юнака до себе і познайомив його зі всіма знаменитими лікарями, які марно лікували його доньку.

— Чого ти прийшов сюди, голодранцю? — спитали вони.

— Та я хочу зцілити графову доньку від смертельної недуги.

— Зцілити? Чи знаєш ти, нещасний, що навіть ми не в силі її зцілити?

Юнак нічого не відповів, уклонився графові та й пішов у покої до його доньки. Коли двері за ним зачинилися, підійшов він до постелі, підняв подушку і витяг з-під неї зелену жабу.

Ту ж мить дівчина розплющила очі, сіла в постелі та й питає:

— Чому це я тут лежу?

— Тому, що ви слабували, —