Казки народів світу - Автор невідомий - Народні казки
А сусідній король на це:
— Не може такого бути. Ось я доведу! Обдурю його так, що він і не схоче, а збреше.
— Б’юсь об заклад, що він цього не зробить! Якщо програю — віддам половину свого королівства, — сказав король Матяш.
— А я віддам половину свого королівства, якщо він не збреше, — відповів гість.
Вони сказали один одному «на добраніч» і розійшлись.
От сусідній король перевдягнувся в селянське вбрання й пішов на хутір до вівчаря. Привітався з ним, а вівчар і відповідає:
— Добривечір, ваша величність!
— Звідки ж ти мене знаєш? — здивувався король.
— По розмові впізнав, що ви — король, — відповів вівчар.
Король, не довго думаючи, каже:
— Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені золотошерсту вівцю.
— О ні,— відповів вівчар, — не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.
Тоді сусідній король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.
Прийшов король додому і засмутився, що не зміг придбати золотошерсту вівцю.
Побачила дочка, що він сумний, та й каже:
— Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.
І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці золотошерсту вівцю, коли вона вийде за нього заміж.
Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась. А тоді й каже вівчареві:
— Злупи шкуру з вівці, м’ясо з’їж, а шкуру віддай мені!
Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золотошерсту шкуру. Зрадів старий король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.
Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про золотошерсту вівцю?
Сумний, вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, що має розповісти королю. Упхнув палицю в мишачу нірку, зверху настромив свій капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові. А тоді, змінивши голос, почав:
— Що нового на хуторі?
— Та нічого, тільки золотошерстої вівці немає. її з’їв вовк.
Сказав ці слова й сам злякався.
— Брешеш, — каже далі голосом короля, — бо вовк разом із нею роздер би й інших.
Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха і пішов далі.
Знову побачив мишачу нірку. Знов почав:
— Що нового на хуторі?
— Золотошерста вівця втонула в колодязі.
— Брешеш, а інші чом не втонули?
Вівчар знов висмикнув свою палицю і з важкою душею почимчикував до королівського палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:
— Що нового на хуторі?
— Вкрали золотошерсту вівцю.
— Брешеш, бо тоді покрали б і інших!
Після цього вівчар замовк і більш не казав нічого. Взяв капелюх і палицю та й пішов просто до короля Матяша. За столом сидів з дочкою і сусідній король. З нетерпінням чекали вони, що брехатиме вівчар.
— Що нового на хуторі? — спитав король Матяш.
— Нічого такого, тільки те, що я виміняв золотошерсту вівцю на чорну та вродливу!
— Ну, то принеси ж її сюди! — радісно вигукнув король Матяш.
А вівчар відповідає:
— Ось вона, сидить поруч з вами!
— Ура! Правду сказав! — вигукнув король Матяш. — За це дарую тобі половину королівства, яке віддасть мені сусід.
ПРО СЕЛЯНИНА ТА ЙОГО ПАНА
Французька народна казка
Якось зібрався один селянин на ймення Гаспар повернути панові борг. Прийшов він до пана додому та й питає у служниці:
— Чи пан дома?
— А де ж іще? Сидить снідає зі своїми приятелями.
— То скажи йому, що приніс я позичені гроші.
Побігла служниця і відразу ж сповістила панові:
— Прийшов до вас Гаспар, гроші приніс.
— От і добре! Веди його до мене! — радо засміявся пан і, обернувшись до приятелів, додав: — Це один мій боржник, дурень дурнем. Ось побачите, як я з нього зараз покепкую. Він і не помітить нічого, а ми насміємося досхочу.
Завела служниця Гаспара до кімнати.
— День добрий, пане!
— Здрастуй, Гаспаре, здрастуй!
— Ось приніс вам гроші.
— Молодець, Гаспаре! Сідай он там, біля каміна. Відпочинь, мабуть, стомився з дороги.
Сів Гаспар скраєчку на лавці і втупив очі в пана та його гостей. А пан підморгнув приятелям І питає Гаспара:
— Ну, що новенького в твоєму хазяйстві?
— Та, бачите, пане, трапилась у нас дивна пригода! Привела наша корова аж п’ятеро телят.
— П’ятеро телят? — зчудувався пан. — Ой, брешеш! Що ж тоді робить п’яте теля, як четверо корову ссуть?
— Що робить? А те саме, що й я зараз: чекає та очима пасе.
— Гм… — буркнув пан, зрозумівши натяк. — Гей, Сюзанн, подай-но Гаспарові тарілку!
Принесла служниця Гаспарові тарілку, і сів він до столу. Аж тут поставили перед паном величезний таріль із смаженою рибою.
Поклав пан на Гаспарову тарілку дві маленькі худющі рибинки. Взяв їх селянин за хвостики, підніс до вуха, прислухався і, похитавши головою, знову кинув на тарілку.
— Чи не хочеш ти сказати, що вони не дуже свіжі? — спитав пан.
— Не в тім річ, пане, — почухав за вухом селянин. — Рік тому втопився у річці мій дядечко. От я й спитав у рибок, як йому там ведеться. Тільки не втішили вони мене, сказали, що нічого не чули про дядечка, бо їх ще й на світі не було, коли сталося з ним нещастя. Хай я краще візьму он того жирненького коропа. Може, хоч він мені скаже що-небудь.
— От дивак! Ну бери, коли…
Після риби принесли великий окіст.
— Гаспаре, а шинки не хочеш?
— Ще й як хочу!..
— Тоді частуйся, — запропонував пан і простяг селянинові малесенький шматочок.
Проковтнув Гаспар той шматочок і задоволено кахикнув: смачна шинка!
Вийняв він з кишені складаного ножика, відрізав від окосту добрячий шматок, з’їв і знову потягся до окосту…
— Зачекай, Гаспаре, мені, звісно, не личить уривати твою трапезу, але затям: у того, хто їсть забагато шинки, відбирав мову. Чув про таке?
— От спасибі, що сказали, пане, бо в мене страх яка балакуча й сварлива жінка. Візьму-но я, коли ваша ласка, решту окосту і примушу її з’їсти. Може, тоді перестане мені голову гризти.
Забрав Гаспар окіст і попрощався, а пан, щоб іще чогось не трапилося, вирішив аж на вулицю його провести.
Коли вони вийшли, панові гості вхопилися за боки та так і покотились зо сміху. Як ви гадаєте, з кого вони сміялися? Мабуть-таки, не з Гаспара!
ПРОСИНКА
Французька народна казка
Були собі чоловік
