Молдавські народні казки - народ молдавський

Вкрай стомлений, Фет-Фрумос повечеряв і заснув наче вбитий. Вранці його розбудив грім барабанів і стукіт копит. З булавою в лівій руці і з шаблею в правій він вийшов із палацу. Військо чаклуна сунулося зі всіх боків, і було його стільки, наче листя на деревах, трави в полі.

Попереду, збиваючи куряву, мчав чаклун. Забачивши Фет-Фрумоса, він закричав:

— Овечий сину! Кидай шаблю, бо з тобою буде те, що й з твоїми братами. Краще віддай мені палац і жінок, а — ні, то зарубаю тебе.

— Знаю, що загину, та голови перед тобою не схилю! — гукнув Фет-Фрумос і кинувся в бій.

Чорною хмарою навалилося на нього вороже військо, але все лягло під могутніми ударами. Фет-Фрумос трощив булавою, рубав шаблею, та війська все прибувало. Щільно оточений ворогами, Фет-Фрумос відчув, що його залишають сили, і на мить випустив з руки булаву. Чаклун спритно її підхопив і, вдаривши кілька разів богатиря, забив його на смерть. Потім з рештками армії вдерся до палацу, захопив жінок, підпалив палац і подався до своїх володінь.

А десь далеко мати Фет-Фрумоса дивилась на хустину, все бачила і знала, що діється з її сином, яке горе його спіткало. Серце матері щеміло від болю. А коли вгледіла на хустинці три краплини крові, то зрозуміла, що син загинув, і гірко заридала.

Боса і роздягнена, вона полинула шукати сина. Стогнучи й плачучи, мати пройшла без відпочинку довгу дорогу і добралась до місця страшного кровопролиття. Затамувавши біль, блукала вона між горами почорнілих трупів, шукаючи сина. Нарешті знайшла його на самій вершині гори. Взяла на руки й віднесла вбік, куди не сягав дух тління. Потім схилилась над сином і з усієї сили вдихнула йому в груди життя. Розплющивши очі, Фет-Фрумос важко зітхнув:

— Ой, мамо, як я довго спав!

— Сину, сину, спав би ти вічним сном, коли б я тебе не оживила.

Фет-Фрумос глянув навколо, і з правого ока в нього крапнула сльоза. Мати глянула, і її оповив сум.

— Чому в тебе, сину, плаче праве око?

— Як же йому не плакати, коли був у мене товариш вірний, брат рідний. Хоробро бився з ворогами, а тепер лежить мертвий серед цих бузувірів.

Горе і біль дитини обпекли серце матері. Вона повела очима й побачила мертвого Ломикаменя. Підійшла, схилилась над ним і вдихнула йому в груди життя. Воїн миттю зірвався на ноги і кинувся обіймати матір.

Фет-Фрумос знову важко зітхнув, і з лівого ока в нього бризнула сльоза.

— Чому, синку, в тебе ліве око плаче?

— Як йому не плакати, мамо, коли біль розриває моє серце. Мав я товариша вірного Вирвидуба. Не було в світі міцнішої дружби за нашу. В бою він став поруч зі мною і бився, не жаліючи життя, поки впав мертвий і тепер мусить лежати отут серед клятих ворогів.

Широко відкритими очима мати озирнулась навколо і серед великої купи трупів помітила Вирвидуба. Підійшла, схилилась над ним і вдихнула йому в груди життя. Воїн стрепенувся, розплющив очі, підвівся і з великою радістю приєднався до братів. А мати? Мати бездиханна впала на землю. Три безсмертні душі вона мала і всі три віддала воїнам.

Невимовна печаль оповила братів за рідною матір’ю. Поховали її з усіма почестями, посіяли на могилі квіти і рясно полили їх слізьми. Потім стали радитись, що їм робити далі. Фет-Фрумос мовив:

— Гайда, брати мої, ходімо туди, де я припинав до дуба довгобородого розбійника. Він вирвав дерево і втік, волочачи його по землі. Підемо по тому сліду і знайдемо його.

Так брати і вчинили. Знайшовши слід, вони йшли по ньому та йшли і нарешті досягли широкої і глибокої прірви, в якій не було видно дна.

— Треба міцного мотуза, щоб спуститися в безодню, — сказав Овечий син. — Проте скільки я не дивився, ніде не стрічав конопель.

Недалеко звідти ріс липовий гай. Брати пішли туди і шість днів та шість ночей невтомно дерли личчя і плели мотуз, поки виплели грубого та довгого. Фет-Фрумос наказав Вирвидубу:

— Спускайся в безодню, знайди там наших дружин і повертайся з ними сюди. Хоч би скільки часу минуло, ми на вас тут чекатимемо і відразу витягнемо на поверхню.

Обв’язавшись мотузом, Вирвидуб сказав:

— Пильнуйте добре, як тільки смикну за мотуз, негайно тягніть мене назад.

— Гаразд, — відповіли брати і почали опускати мотуз у чорну прірву. Десь на половині дороги Вирвидуб сильно смикнув за мотуз. Брати швидко витягли його на поверхню. Вирвидуб побілів, наче полотно.

— Що з тобою?

— Ох, ледь серце не розірвалось від жаху. Десь на половині прірви загриміло, спалахнули блискавки, вогненні гадюки з шипінням і свистом вились навколо мене так, що на голові здибилась чуприна.

— Спускайся ти, брате Ломикаменю.

Той обв’язався мотузом і, спускаючись в прірву, теж сказав братам: