Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг
- А Меропа? Вона... вона ж померла, так? Бо Волдеморт ріс у сиротинці.
- Справді, - визнав Дамблдор. - Тут доведеться вдаватися до певних припущень, хоч я й не думаю, що так важко вгадати, що сталося. Бачиш, через кілька місяців після укладеного крадькома шлюбу Том Редл знову з’явився в панському будинку Малого Генґелтона, але без дружини. В околицях ходили чутки, ніби він жалівся, що його «обкрутили» й «обвели круг пальця». Він мав на увазі, на мою думку, що перебував тоді під дією чарів, які нарешті втратили свою силу, але, гадаю, не насмілювався вживати саме ці слова, щоб його не сприйняли за божевільного. Проте коли селяни довідалися, про що він говорить, то припустили, що Меропа збрехала Томові Редлу, сказала, що має народити від нього дитину, і що саме тому він з нею й одружився.
- Але ж вона й справді народила від нього дитину.
- Так, але тільки через рік після шлюбу. Том Редл покинув її ще вагітною.
- А що сталося? - здивувався Гаррі. - Чому припинилася дія любовного зілля?
- І знову це тільки припущення, - сказав Дамблдор, - але мені здається, що Меропа, безмірно закохана в чоловіка, просто не захотіла й надалі утримувати його чарами. Думаю, вона сама перестала давати йому зілля. Можливо, закохана до нестями, вона переконала себе, що він і так у неї закохається. Можливо, думала, що він залишиться заради дитини. Якщо це й так, то вона помилилася. Він її покинув, ніколи більше не бачив і ніколи навіть не намагався довідатися, що сталося з його сином.
Небо за вікном було вже чорне, як смола, і лампи в Дамблдоровім кабінеті, здавалося, засяяли ще яскравіше, ніж досі.
- Думаю, Гаррі, на сьогодні досить, - сказав за якийсь час Дамблдор.
- Так, пане директоре, - погодився Гаррі.
Він підвівся, але не виходив.
- Пане директоре... чи це так важливо - знати про Волдемортове минуле?
- Думаю, дуже важливо, - відповів Дамблдор.
- І це... це якось пов’язано з пророцтвом?
- Цілком і повністю.
- Ясно, - трохи збентежено сказав Гаррі, хоч відповідь його й заспокоїла.
Він було рушив до виходу, але тут йому стрельнуло в голову ще одне запитання, і він обернувся.
- Пане директоре, чи я можу розповісти Ронові й Герміоні про все, що ви мені казали?
Дамблдор якусь мить пильно на нього дивився, а тоді сказав:
- Думаю, пан Візлі та панна Ґрейнджер уже довели, що їм можна довіряти. Але, Гаррі, скажи їм, що про все це не повинен знати більше ніхто. Буде погано, якщо розійдуться чутки, ніби я добре знаю або здогадуюся про Волдемортові таємниці.
- Пане директоре, запевняю, що, крім Рона й Герміони, ніхто про це не знатиме.
Він знову рушив до виходу, і був уже біля самих дверей, коли побачив його. На маленькому столику з тонкими ніжками, де стояло безліч делікатних срібних приладів, лежав потворний золотий перстень, оздоблений великим тріснутим чорним каменем.
- Пане директоре, - промовив Гаррі, дивлячись на нього. - Цей перстень...
- Так? - сказав Дамблдор.
- Це він був у вас на пальці в той вечір, коли ми відвідували професора Слизорога?
- Він, - підтвердив Дамблдор.
- Але ж це... пане директоре, чи це не той самий перстень, що його показував Оґденові Ярволод Ґонт?
Дамблдор схилив голову.
- Саме той.
- Але ж як?.. Він був у вас завжди?
- Ні, я здобув його недавно, - відповів Дамблдор. - Точніше кажучи, днів за два до того, як прибув забирати тебе від тітки з дядьком.
- Тобто приблизно тоді, пане директоре, коли ви поранили собі руку?
- Так, Гаррі, приблизно тоді.
Гаррі вагався. Дамблдор усміхався.
- Пане директоре, а як саме...
- Уже пізно, Гаррі! Довідаєшся про це іншим разом. На добраніч.
- На добраніч, пане директоре.
- РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ -
Герміонина допомога
Як Герміона й передбачала, вільні від уроків години виявилися для шестикласників не очікуваними Роном періодами блаженного дозвілля, а єдиним часом, що залишався для виконання величезних за обсягами домашніх завдань, якими їх завалювали вчителі. Вони не тільки мусили скніти над підручниками, немовби щодня складали іспити, а й самі уроки стали значно складніші, ніж були раніше. Гаррі не розумів до ладу й половини з того, що їм цими днями пояснювала професорка Макґонеґел; навіть Герміона раз чи двічі просила вчительку повторити. Неймовірно, але, на превелике Герміонине обурення, найуспішнішим предметом для Гаррі стали, завдяки Напівкровному Принцові, настійки.
Безмовні закляття треба було вивчати не лише на захисті від темних мистецтв, а й на уроках заклинань і трансфігурації. Гаррі незрідка бачив, як у його однокласників у вітальні або в їдальні напружувалися й синіли обличчя, наче вони ковтнули завелику дозу како-загустину; та він розумів, що насправді вони пробували виконати закляття, не вимовляючи слів уголос. Можна було зітхнути з полегкістю, коли урок відбувався в оранжереях: на гербалогії вони мали справу зі щораз небезпечнішими рослинами, але принаймні їм дозволялося вигукувати прокляття вголос, коли ззаду їх зненацька хапали які-небудь «отруйні щупальця».
Через перевантаження навчанням і шалені багатогодинні вправи з безмовних заклять Гаррі, Рон і Герміона ніяк не могли вибратися й провідати Геґріда. Він не приходив трапезувати за вчительським столом, і це вже була зловісна ознака, а разів кілька, коли вони перестрівали його в коридорах чи на подвір’ї, він завжди якось загадково їх не помічав і наче не чув їхніх вітань.
- Треба піти й усе пояснити, - сказала Герміона в суботу за сніданком, дивлячись на порожнє Геґрідове місце за вчительським столом.
- Сьогодні зранку проби з квідичу! - нагадав Рон. - А ще треба відпрацювати закляття «Аґваменті» для Флитвіка! Та й що пояснювати? Як йому поясниш, що ми терпіти не могли його дурний предмет?
- Нічого подібного! - обурилася Герміона.
- Це ти так думаєш, а я ще не забув тих скрутів, - похмуро буркнув Рон. - І можу тобі зараз сказати, що ми тоді дивом уникли загибелі. Ти ще не чула, що він молов про свого дебільного братика... якби ми
