Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг

- О, Господи, справді! - здивувався юнак. - Це того сина робота, про якого я тобі казав, що в нього не все нормально з головою. Не дивися на це, люба Сесіліє.

Брязкіт і цокіт почали віддалятися.

- «Люба», - прошепотів Морфін парселмовою, дивлячись на свою сестру. - Він назвав її «люба». Отже, він тебе не захоче.

Меропа стояла біла-білісінька, аж Гаррі здалося, що вона от-от зомліє.

- Що таке? - різко запитав Ґонт, також парселмовою, поглядаючи то на сина, то на дочку. - Що ти сказав, Морфіне?

- Вона любить дивитися на того маґла, - пояснив Морфін, зловісно втупившись у перелякану сестру. - Коли він проїжджає, вона завжди в садку, підглядає за ним з-за живоплота. А минулої ночі...

Меропа благально засмикала головою, але Морфін безжально повів далі:

- Висунулася з вікна, чекаючи, коли він їхатиме додому.

- Висунулася з вікна, щоб подивитися на маґла? - спокійно перепитав Ґонт.

Уся трійця Ґонтів, здавалося, забула про Оґдена, спантеличеного й роздратованого черговою порцією незбагненного сичання та скрипу.

- Це правда? - Ґонт погрозливо підійшов на один-два кроки до смертельно переляканої дівчини. - Моя дочка... чистокровний нащадок Салазара Слизерина... запрагнула мерзенного, брудножильного маґла?

Меропа несамовито закрутила головою, втискаючись у стіну. Видно було, що слова застрягли їй у горлі.

- Але я йому, батьку, показав! - хихикнув Морфін. - Я йому таке втнув, коли він проїжджав! Він уже не був такий гарний, коли його всього обсипало кропивницею, правда, Меропо?

- Ти, мала паскудна сквибко, брудна зраднице роду! - заревів Ґонт, втрачаючи контроль над собою, і його пальці зімкнулися на доччиному горлі.

Гаррі й Оґден одночасно закричали:

- Ні!

Оґден підняв чарівну паличку й крикнув:

- Релашіо!

Ґонта відкинуло від дочки; він зачепився за стілець і гепнувся спиною об підлогу. Морфін люто заревів, вистрибнув зі свого крісла й кинувся на Оґдена, розмахуючи закривавленим ножем і безладно вистрілюючи з чарівної палички різними закляттями.

Оґден, рятуючись, кинувся тікати. Дамблдор показав, що треба бігти за ним, і Гаррі негайно його послухався. Від Меропиного вереску аж у вухах позакладало.

Оґден помчав доріжкою вгору, вискочив, затуляючи голову руками, на головну вулицю і зіштовхнувся з лискучим гнідим конем, на якому сидів напрочуд вродливий чорнявий юнак. Юнак і гарненька дівчина, що їхала поруч на сірому коні, вибухнули реготом, побачивши, як Оґден відлетів, неначе м’яч, від кінського боку й, петляючи, побіг по дорозі, з голови до п’ят у пилюці, а його сюртук розвівався в нього спиною.

- Думаю, Гаррі, цього вистачить, - Дамблдор узяв Гаррі за лікоть і потяг. Наступної миті вони вже, невагомі, линули крізь темряву, аж доки приземлилися в Дамблдоровому, уже оповитому сутінками, кабінеті.

- Що було далі з тією дівчиною в хатині? - відразу запитав Гаррі, коли Дамблдор засвітив помахом чарівної палички додаткові лампи. - Меропою, чи як там її звати?

- Вона залишилася жива, - відповів Дамблдор, умощуючись за столом і показуючи Гаррі, щоб теж сідав. - Оґден явився в міністерство й за чверть години повернувся з підмогою. Морфін з батьком спробували чинити опір, але їх приборкали, забрали з хатини, а згодом Чарверсуд визнав їх винними. Морфіна, на совісті якого вже були й інші напади на маґлів, засудили до трьох років ув’язнення в Азкабані. Ярволод, який поранив, окрім Оґдена, ще кількох міністерських працівників, отримав півроку.

- Ярволод? - здивовано перепитав Гаррі.

- Саме так, - схвально посміхнувся Дамблдор. - Я радий, що ти все пам’ятаєш.

- Той старий був?..

- Волдемортів дід, - підтвердив здогад Дамблдор. - Ярволод, його син Морфін і дочка Меропа були останні з стародавнього чаклунського роду Ґонтів, відомого своєю неврівноваженістю та схильністю до насильства, що передавалися з покоління в покоління через їхній звичай одружуватися на двоюрідних братах і сестрах. Нерозважливість у поєднанні з великою любов’ю до надмірності призвела до того, що родинне багатство було розтринькане за декілька поколінь до народження Ярволода. Йому, як ти бачив, довелося жити вбого й злиденно, наодинці зі своїм надзвичайно паскудним характером, необмеженою зарозумілістю та пихою, а також з деякими успадкованими родинними реліквіями, що їх він цінував не менше, ніж рідного сина і значно більше, ніж дочку.

- То Меропа, - Гаррі нахилився до Дамблдора, - то Меропа... пане директоре, це означає, що вона... Волдемортова мати?

- Саме так, - підтвердив Дамблдор. - І ще так сталося, що ми мигцем побачили Волдемортового батька. Цікаво, чи ти його помітив?

- Той маґл, на якого нападав Морфін? Юнак на коні?

- Дуже-дуже добре, - засяяв Дамблдор. - Так, то був Том Редл-старший, вродливий маґл, який частенько проїжджав повз Ґонтову хатину, і в якого потай і пристрасно була закохана Меропа Ґонт.

- І вони врешті-решт одружилися? - недовірливо перепитав Гаррі, якому важко було уявити кохання між такими абсолютно різними людьми.

- Мені здається, ти забуваєш, - вів далі Дамблдор, - що Меропа була відьмою. Не думаю, що вона могла гідно виявляти свій магічний хист, коли її тероризував рідний батько. Але коли Ярволод і Морфін опинилися в Азкабані, коли вона залишилася одна і вперше в житті відчула себе вільною, саме тоді, я впевнений, вона й змогла нарешті дати волю своїм прихованим здібностям і вирішила покінчити з тим жалюгідним існуванням, яке вела аж вісімнадцять років. Як ти гадаєш, до чого могла вдатися Меропа, щоб примусити Тома Редла забути про свою подругу-маґелку й натомість покохати її саму?

- До закляття «Імперіус»? - припустив Гаррі. - Чи до любовного зілля?

- Дуже добре. Особисто я схиляюся до думки, що вона скористалася любовним зіллям. Я впевнений, що це їй здалося романтичнішим засобом, і, гадаю, що не так і важко було якогось спекотного дня, коли Редл їхав верхи сам, дати йому напитися. Так чи так, а за кілька місяців після тієї сцени, свідками якої ми щойно були, в селі Малий Геґлтон вибухнув страшенний скандал. Можеш собі уявити, скільки пліток породила втеча панського сина з дочкою місцевого волоцюги Меропою.

Однак те, як були вражені селяни - ніщо проти потрясіння, якого зазнав Ярволод. Він повернувся з Азкабану, сподіваючись, що дочка покірно його чекає з розігрітим обідом на столі. Та замість цього він побачив шар пилу на палець завтовшки та її прощальну записку з поясненнями, що вона вчинила.

Як мені вдалося розкопати, відтоді він ані разу не називав