Поліанна - Елінор Портер
Поліанна, як і місіс Сноу, взялася в'язати чудові речі з барвистої шерсті, яка різнобарвними пасемцями звисала з білого укривала; як і місіс Сноу, вона раділа, що має здорові руки.
Вряди-годи вона тепер приймала відвідувачів і залюбки читала підбадьорливі послання тих, які не могли прийти. Це давало їй поживу до роздумів… і цього їй ніколи не було забагато.
Раз до неї завітав Джон Пендлтон і двічі забігав Джиммі Бін. Джон Пендлтон розповів, яким чудовим хлопчиком ставав Джиммі Бін і які він робив поступи. Джиммі розповів їй, яка в нього лепська домівка і який добрий кревняк з містера Пендлтона. І обоє сказали, що все це завдяки Поліанні.
— Тим більше я радію, що колись мої ноги ходили, — сказала по секрету Поліанна своїй тітоньці, коли гості пішли.
Зима минула, настала весна. Попри призначене лікування, ніхто не бачив помітних змін у здоров'ї Поліанни. Це давало підстави думати, що справджуються найгірші припущення лікаря Міда: Поліанна ніколи більше не зможе ходити.
Увесь Белдінґсвіль напружено стежив за станом Поліанни, але був у містечку один чоловік, який особливо непокоївся цим питанням і гарячково вчитувався у результати обстежень страждалиці, які діставав тільки йому відомими шляхами. Однак дні спливали, і новини не кращали, а гіршали, і щось, крім звичайної стурбованості, почало з'являтися на обличчі чоловіка: відчай змінювався впертою рішучістю. Зрештою, рішучість узяла гору, і от якось уранці в неділю лікар Томас Чилтон несподівано відвідав містера Пендлтона.
— Пендлтоне, — почав лікар руба. — Я прийшов до вас, тому що ви, як ніхто в місті, знаєте про мої стосунки з міс Полі Гаррінгтон.
Джон Пендлтон не одразу зрозумів, до чого тут він. Він справді чув щось про роман між міс Полі Гаррінгтон і Томасом Чилтоном, але понад п'ятнадцять років вони про це не згадували.
— Так, — відповів містер Пендлтон, удаючи стурбованість, схожу на співчуття, і не виявляючи нібито цікавості. Та за мить побачив, що не варто хвилюватися: лікар настільки був зосереджений на своїй справі, що не звертав уваги на те, як його сприймуть.
— Пендлтоне, я хочу подивитися цю дитину, хочу обстежити її. Я мушу це зробити.
— А що вам заважає?
— Заважає? Містере Пендлтон, ви чудово знаєте, що я п'ятнадцять років не переступав поріг їхнього дому. Ви цього не знаєте, але я вам скажу: господиня дому колись заявила мені, що, якщо іще хоч раз я отримаю запрошення відвідати садибу Гаррінгтонів, це означатиме, що вона мене перепросила і все стане, як раніше, і вона побереться зі мною. І вона затялася, а сам я просто не можу цього зробити.
— А ви можете прийти до неї просто так, без запрошення?
Лікар спохмурнів.
— Це не так просто. Я теж маю свою гордість.
— Але, якщо ви справді занепокоєні…, невже ви не можете переступити через цю гордість і забути про сварку?
— Забути про сварку! — різко урвав лікар. — Я вам не сказав, що це за гордість. Якби це стосувалося тільки мене, я на колінах приповз би до них, прийшов би на голові… аби все було добре. Але йдеться про професійну гордість. Це хвороба, а я лікар. Я не можу вломитися й сказати: «Осьде я, можна, тепер я полікую?»
— Лікарю Чилтон, а через що ви посварилися? — поцікавився Пендлтон.
Лікар відмахнувся і встав.
— Через що ми посварилися? А через що можуть посваритися двоє закоханих? — зло чмихнув він і забігав по кімнаті. — Дурна суперечка з приводу розмірів місяця чи глибини річки… але вона позначилась на подальших роках страждань. Сварка — то пусте! Як на мене, то я ладен пустити її в забуття. Пендлтон, я мушу оглянути дівчинку. Це питання життя і смерті. Адже дев'ять шансів із десяти, що Поліанна Вітьєр знову ходитиме!
Ці слова пролунали чітко й виразно, а мовець стояв побіля відчиненого вікна поруч з фотелем Джона Пендлтона. Так сталося, що вони запали у вухо хлопчикові, котрий укляк навколішки під вікном знадвору.
Суботнього ранку Джиммі Бін мав полоти квіткові грядки під вікном. І тепер він сидів, нашорошивши вуха і широко розплющивши очі.
— Ходити! Поліанна! — вигукував Джон Пендл-тон. — Ви це хочете сказати?
— Атож. На підставі тієї інформації, яка до мене доходить про хворобу, цей випадок дуже схожий на той, який вилікував мій товариш по коледжу. Він протягом багатьох років вивчав цю недугу. Я з ним підтримував зв'язки і теж до певної міри вивчав її. І з того, що я чув… але мені треба її оглянути. Джон Пендлтон випростався в кріслі.
— Так, чоловіче, ви мусите оглянути її. А якщо… через лікаря Воррена?
— Боюся, що ні. Воррен — дуже порядна людина. Він сам мені казав, що з самого початку пропонував міс Гаррінґтон проконсультуватися зі мною, але отримав таку рішучу відмову, що більше не наважувався заводити про це мову, навіть знаючи про моє бажання оглянути дівчинку. Крім того, кілька його відомих пацієнтів останнім часом перейшли до мене, і це просто зв'язує мені руки. Але, Пендлтоне, я маю оглянути дівчинку! Подумайте тільки, що це може для неї означати!
— Так, але подумайте й ви, що це означатиме, якщо ви не допоможете! — відказав Пендлтон.
— Але ж як це зробити без виклику від її тітки? А цього я не дочекаюсь.
— Її слід примусити запросити вас. — Як?
— Не знаю.
— Отож… і ніхто не знає. Вона надто горда і надто сердита, щоб покликати мене. Ви уявляєте, що це означатиме з погляду того, що вона сказала мені колись? Тільки-но я починаю думати про цю дитину, довіку приречену на недугу, і я уявляю, що міг би допомогти, але через якесь безглуздя, котре ми називаємо гордістю і професійною етикою, я… — він не договорив і, засунувши руки глибоко в кишені, знову почав ходити туди й назад.
