Поліанна - Елінор Портер
Розв'язка настала невдовзі після візиту місіс Тарбел, коли прийшла молодиця з вульгарно нафарбованими щоками і штучно виполовілим волоссям; вона мала високі підбори і дешеву біжутерію. Її репутація була добре відома міс Полі, а тому приймати таку особу в садибі Гаррінґтон було нездумно.
Міс Полі не подала їй руки, мимоволі задкуючи в кімнату.
Жінка одразу встала. Очі в неї були червоні, ніби від сліз. Вона зухвало запитала, чи може негайно побачити дівчинку Поліанну.
Міс Полі відмовила. Вона почала говорити суворим тоном, але в очах жінки світилося таке благання, що міс Полі стрималася і ввічливо пояснила, що зараз до Поліанни взагалі нікого не пускають.
Жінка завагалась, а тоді почала швидко говорити. Та підборіддя лишалося виклично задерте.
— Мене звати місіс Пейсон — місіс Том Пейсон. Гадаю, ви чули про мене — усі «порядні люди» чули — хоча дещо з того неправда. Але то пусте. Я прийшла до вашої дівчинки. Мені відомо про те, що з нею сталося, і мене це приголомшило. На тому тижні я почула, що вона ніколи більше не зможе ходити. Ви знаєте, я ладна поміняти з нею свої гарні ноги. Вона за годину може зробити стільки добра, скільки я не зроблю і за сто років. Але то пусте. Просто ноги не завжди даються тому, кому вони найбільш потрібні.
Жінка пересапнула і відкашлялася. Однак вона й далі вела хрипким голосом.
— Можливо, ви про це не здогадуєтеся, але я часто бачила дівчинку. Наш дім стоїть біля Пендлтонського узвозу; Поліанна часто ходила там і заглядала до нас, гралася з моїми дітьми, розмовляла зі мною, з моїм чоловіком, коли він був удома. Здається, це їй подобалося, і ми їй подобалися теж. Та й нам було приємно. Схоже, вона не знала, що люди її кола не часто спілкуються з такими, як ми. Бо якби вони заходили частіше, міс Гаррінгтон, таких людей, як ми, було б менше, — додала вона з раптовою гіркотою.
Отож вона заходила. Ні, вона собі не зашкодила, а нам це пішло на користь. Вона про це не здогадується і ніколи не здогадається, бо тоді доведеться розповідати і про інші неприємні подробиці, а їй це не обов'язково знати.
Отаке. З багатьох поглядів цей рік видався для нас найважчим. Ми з чоловіком були в безнадії та розпачі й готові… на все. Навіть збиралися розірвати шлюб і віддати кудись дітей… власне, ми не знали, що робити з дітьми. Але стався цей нещасний випадок, і ми почули, що ваша дівчинка ніколи не зможе ходити. І тоді ми згадали, як вона приходила до нас, як сиділа на порозі, бавилася з нашими дітьми, сміялася і — просто раділа. Вона завжди знаходила, з чого можна порадіти. А одного разу вона нам розповіла про свою гру і намагалася вмовити нас погратися в неї.
А тепер ми почули, що вона потерпає, бо більше не може гратися у свою гру, не може знайти, з чого б їй порадіти. І я прийшла, щоб сказати Поліанні — можливо, це їй допоможе порадіти, — що ми з чоловіком вирішили не розлучатися і спробувати погратися в її гру. Я знаю, вона зрадіє, тому що дуже переживала через те, що ми оповідали. Я ще не впевнена, що нам ця гра щось дасть… але сподіваюсь на краще. Принаймні ми спробуємо, бо вона так хотіла. То ви перекажете їй?
— Так, я перекажу їй, — кволо пообіцяла міс Полі. А тоді раптом з дивною рішучістю зробила крок уперед і простягла руку. — Дякую, що ви прийшли, місіс Пейсон, — щиро мовила вона.
Спротив гості щез. Губи затремтіли. Щось булькочучи, місіс Пейсон схопила простягнуту руку, повернулася і вибігла геть.
Не встигли за нею зачинитися двері, як міс Полі рішуче попрямувала на кухню до Ненсі.
— Ненсі!
Міс Полі говорила різко. Візит місіс Пейсон став останньою краплею в низці дивовижних і прикрих візитів за ці кілька днів, і господині урвався терпець. Відколи сталася аварія, Ненсі ще не чула від пані таких уразливих слів.
— Ненсі, ти можеш мені пояснити цю «гру», про яку торочать усі містяни? І як це стосується моєї небоги? Чому всі, починаючи від Міллі Сноу й до місіс Том Пейсон, просять їй переказати, що вони граються в ту гру? Складається враження, що півміста тільки те й робить, що пов'язує на шиї блакитні банти, припиняє родинні чвари або вчиться любити те, що вони раніше терпіти не могли… і все завдяки Поліанні. Я намагалася сама дізнатися в неї, але вона щось приховує, а я не хочу її турбувати в такому стані. Але, судячи з того, що вона тобі сказала минулого вечора, я підозрюю, що ти теж граєшся в цю гру. То поясни мені, нарешті, що це все означає?
Але міс Полі спіткала несподівана прикрість: Ненсі зайшлася слізьми.
— Це означає лише те, що від червня ця благословенна дитина тільки те й робила, що вчила все місто радіти, і тепер усе місто намагається віддячити їй своєю радістю.
— Якою радістю?
— Просто радістю. Це в неї гра така.
Міс Полі тупнула ногою.
— І ти така ж, Ненсі? Що це за гра?
Ненсі гордо підняла голову. Вона дивилася господині просто у вічі.
— Я скажу вам, мем. У цю гру міс Поліанну навчив гратися її батько. Одного разу вона отримала разом із місіонерськими пожертвами милиці, тоді як мріяла про ляльку. Звичайно ж, вона заплакала. Та й яка дитина не заплакала б на її місці. І тоді її батько сказав, що немає в житті такої ситуації, з якої не можна було б порадіти, і що вона може порадіти навіть милицям..
— Порадіти… милицям?! — у міс Полі підкотилися ридання у горлі… вона згадала немічні дитячі ніжки під ковдрою в кімнаті нагорі..
— Так, мем. Я теж сказала, і міс Поліанна теж, але батько пояснив їй, що вона може радіти хоча б з того, що ці милиці їй не потрібні.
— О! — вирвалося з грудей міс Полі.
— А після цього випадку, як вона розповіла, батько навчив її знаходити привід радіти. І вона сказала, що це можна зробити, і що ляльки не треба, коли можна порадіти, що милиці тобі не потрібні. Вони називали це «грою в радість». Оце так, мем. Відтоді вона з усіма в неї грається.
— Але як… як… — міс Полі ніяк не могла прийти до тями.
— І це напрочуд
