Поліанна - Елінор Портер
— Радіти? Ранкам у понеділок? Ненсі засміялася.
— Я знаю, це звучить дивно, мем. Але я зараз усе поясню. Це благословенне ягня дізналося, що я ненавиджу понеділки. І знаєте, якось вона мені сказала: «Ненсі, я гадаю, що ви можете радіти і в понеділок, адже до наступного понеділка лишається іще цілий тиждень». І тепер щоразу, коли я прокидаюся в понеділок, я згадую ці слова і почуваюся щасливою, мем. Я усміхаюся, що б там не було, щоразу, коли думаю про це. І сміх допомагає. Розумієте, це справді так.
— Але чому тоді… вона не розповіла мені про гру? — пробурмотіла спантеличена міс Полі. — Чому вона так крилася, коли я запитала її?
Ненсі завагалася.
— Перепрошую, мем, але ж ви заборонили їй згадувати батька, тому вона й не могла вам нічого розказати. Адже це батькова гра.
Міс Полі прикусила губу.
— Вона хотіла розповісти вам про все з самого початку, — вела далі Ненсі непевно. — Їй хотілося гратися з кимсь. Тому я й почала з нею гратися.
— І всі оці люди…? — голос міс Полі затремтів.
— Ой, здається, тепер про це все містечко знає. Принаймні, куди б я не пішла, я скрізь чую про це. Звичайно, багатьом розповіла вона сама, а ті — решті. Знаєте, варто лишень почати. Вона завжди так щиро всміхалася кожному і раділа, що не помітити цього було неможливо. А відколи сталася аварія, всі переживають, особливо коли чують, як вона страждає від того, що не може знайти, з чого порадіти. Ось тому вони щодня приходять сюди і розповідають, як вона навчила їх радіти, сподіваючись, що це допоможе їй самій порадіти. Бо вона дуже хотіла, аби всі гралися разом із нею.
— Що ж, я знаю ще одну людину, яка відтепер гратиметься з нею в цю гру, — захлинулася почуттями міс Полі, повернулася і вибігла з кухні.
Вражена Ненсі не могла вийти з дива.
— Це ж треба таке… — бурмотіла вона собі під ніс. — От і маєш міс Полі… Ну, тепер мене уже справді нічим не здивуєш.
Трохи пізніше медсестра лишила міс Полі з Поліанною наодинці.
— Сьогодні була ще одна відвідувачка, моя люба, — почала міс Полі, намагаючись втамувати тремтіння в голосі. — Ти пам'ятаєш місіс Пейсон?
— Місіс Пейсон? Звичайно! Вона живе біля дороги до містера Пендлтона, у неї чарівне трирічне дівча і п'ятирічний хлопчик. Вона дуже гарна, і чоловік ставний, тільки вони чомусь цього навзаєм не помічають. Іноді вони чубляться… цебто не можуть дійти згоди. Кажуть, що вони бідні, а пожертв не отримують, бо вони ж не місіонери, як… ну, він не місіонер.
На щоках Поліанни проступив рум'янець. Так само зашарілася й міс Полі.
— Але місіс Пейсон пристойно одягається, попри те, що вони бідні, — квапливо додала Поліанна. — У неї є чудові персні з діамантами, рубінами й смарагдами. В неї є ще обручка, але вона каже, що це вже занадто, і збирається її викинути та натомість взяти розлучення. Тітонько Полі, а що таке «розлучення»? Гадаю, це щось погане, бо коли вона про це говорила, то мала нещасний вигляд. Вона казала, що коли розлучиться, то більше тут не житиме; містер Пейсон забереться геть, і дітей можна десь подіти. Але мені здається, що обручка до тих перснів не завадить, хоч би їх скільки в неї було. Ге ж? Тітонько Полі, що ж таке розлучення?
— Вони нікуди не поїдуть, моя люба, — уникаючи прямої відповіді, поспішила запевнити її міс Полі. — Вони вирішили й далі жити разом.
— Ой, я така рада! Тоді я їх іще побачу, коли зможу… О, Боже, — розпачливо вигукнула Поліанна. — Тітонько Полі, ну чому я ніяк не можу запам'ятати, що мої ноги більше ніколи не ходитимуть і я більше ніколи не зможу прийти в гості до містера Пендлтона?
— Ну-ну, не треба так, — гамувала в собі ридання міс Полі. — Ти ще колись і під'їхати зможеш. Але послухай. Я не сказала тобі головного. Місіс Пейсон просила тобі переказати, що вони з чоловіком вирішили залишитися разом і спробувати погратися у твою гру, як ти цього хотіла.
Поліанна всміхнулася попри заплакані очі.
— Справді? Вона так і сказала? Ой, я така рада!
— Так, і вона сказала, що сподівається, що ти також зможеш із цього порадіти.
Поліанна швидко підвела очі.
— Але, тітонько Полі, ви так говорите, ніби про все знаєте? Ви знаєте про мою гру?
— Так, люба, — міс Полі зібрала всі сили, щоб видаватися невимушено веселою. — Ненсі мені розповіла. На мою думку, це чудова гра, і я теж хочу навчитися в неї гратися.
— Ви?! Ой, тітонько Полі, яка я рада! Якби ви знали, як я хотіла гратися в неї передусім із вами.
Міс Полі затримала віддих. Цього разу ще важче було подолати тремтіння в голосі, але їй це вдалося.
— Так, люба, тепер в цю гру гратимуться усі. Гадаю, все містечко вже грається в неї… навіть священик. Я тобі не встигла сказати, але вранці, коли ходила до міста, зустріла містера Форда, і він просив переказати тобі, що тільки-но ти зможеш приймати відвідувачів, він перший прийде до тебе. Він хоче сказати, що не перестає радіти відтоді, як ти відкрила для нього вісімсот радісних текстів. Ось бачиш, люба, усе це завдяки тобі. Всеньке місто тепер грається в цю гру і всеньке місто набагато щасливіше — і все це через одну дівчинку, яка подарувала людям нову гру і навчила гратися в радість.
Поліанна заплескала в долоні.
— Ой, я така рада! — вигукнула вона. Раптом її личко розпромінилося. — А ви знаєте, тітонько Полі, я знайшла, з чого можу порадіти. Я можу порадіти з того, що мої ноги колись ходили, бо інакше я не змогла б навчити їх гратися в цю гру.
КРІЗЬ ВІДЧИНЕНЕ ВІКНО
Один за одним спливали короткі зимові дні.
