Сонячна магія - Андрій Левицький

— А я тобі кажу, що в будь-якому разі не можна сидіти склавши руки — неодмінно треба щось робити! Поки ми тут відпочиватимемо, вони там Спритника бозна-куди завезуть.

Спритника поки ще нікуди не везли — він і далі мирно спав у фургоні, разом із возами завантаженому на палубу фрегата. Снігові люди покотом лежали навколо, жабур теж спав, але всередині фургона, а Купадор присів біля борту, спостерігаючи за тим, як команда гомопацюків під керівництвом капітана Харона готує корабель до відплиття. Тихо хлюпала в борт легка хвиля, у цілковитій темряві мрів єдиний далекий вогник — на палубі одного з кораблів, пришвартованих до сусіднього насипу, здавалося, розіклали багаття. Звідти долинала музика, уривки пісень і тупіт ніг — хтось танцював.

Почулися кроки, і з темряви зринув чаклун, пройшов по трапу, став поруч із Купадором, оглянув палубу й звернувся до капітана Харона, що саме наблизився.

— Коли нарешті відпливемо? І, до речі, не позичите мені підзорну трубу?

— Незабаром, — прошипів у відповідь гомопацюк. Він зняв з ременя трубу, віддав її чаклунові, мовчки повернувся до нього спиною і пішов до своєї команди.

— Що це за свято там? — Мармадук глянув у трубу.

На невеликому судні, в носовій частині якого мінився жар від прогорілих дров у залізній грубці, кілька приземкуватих постатей бряжчали шаблями та алебардами, пританцьовуючи навколо вогню, обіймали один одного за плечі та щось незлагоджено наспівували.

— Карлики якісь… — знизав плечима Мармадук, опустив трубу і звернувся до Купадора. — Я зробив так, що проти наших переслідувачів постали всі міські стражі порядку, всі до єдиного! Напевне, їх уже заарештовано, хоча хтозна… Щоб у останній момент перед відплиттям захистити себе від підступного нападу, вчинимо так — візьміть своїх хлопців і прочешіть пристань.

Купадорові зовсім не хотілося блукати в темряві, але, зрештою, чаклун був його наймачем і платив йому гроші. Тому довелося розбудити сніжняків і пояснити, чого від них вимагають. Вояки дістали з кошиків по кілька крижаних їжаків, насипом спустилися на пристань і, наїжачені духовими трубками, повільно рушили вперед. Озброєний шаблею Купадор ішов попереду.

Бобрик широко позіхнув, загорнувся в плащ і приліг на солому, але відразу й скочив, наляканий голосним тріском. Першої миті здалося, що Кукса висить просто на стіні, а потім він зрозумів, у чому справа.

Проноза встигла-таки розколупати шпилькою широку заглибину в глині, схопилася за один прут, напружилась і, обома ногами впираючись у стіну, спробувала зігнути його. Бобрик підскочив до неї, щоб допомогти, але Кукса вже сама впоралася та зістрибнула назад. Тепер отвір між ґратами став трохи ширший. Проноза пролізла в нього й сіла на вікні так, що одна нога виявилась назовні.

— Погано видно, — повідомила вона, дивлячись униз. — Забагато хмар, зовсім темно, — акса схопилась за пруття й нахилилася.

— Агов, обережніше! — гукнув хлопчисько.

— Тихше в ти: тюремники збіжаться. Так, бачу дві інші вежі… Бачу стіну… бруківку… — вона замовкла на мить, а по тому розчаровано докинула:

— Ні, нічого не вийде.

— Я ж казав. Ану, дай гляну!

— Дивися, будь ласка, — Кукса зіскочила з вікна, й Бобрик, плутаючись у плащі, подерся на її місце.

— Та скинь ти його, — вмовляла хлопчиська Кукса. — Він же, напевне, важкий. І взагалі заважає тобі.

— Ні, зовсім легенький, — Бобрик прилаштувався між пруттям. — Навіть дивно, я його майже не відчуваю.

Якийсь час він дивився з вікна, та нарешті зітхнув і почав спускатися.

— Справді, злізти не вийде.

Саме цю мить Пані-Місяць обрала для того, щоб з’явитися з-за хмари. Дахами та вулицям сонного міста повільно розлилося її сріблясте сяйво, вибілило стіну навколо Улову, пристань, головну площу, ратушу й таверну «Великий Кльов». Нарешті воно дісталося й до в’язниці-тризубця та проникло у віконце камери під дахом однієї з веж.

Бобрик саме сів на підвіконня, щоб зіскочити на підлогу, коли раптом щось погладило його по спині. Це дуже незвичайне відчуття, коли хтось гладить тебе по спині, а ти при цьому сидиш на висоті десятого поверху, у вікні, за яким — порожнеча. Бобрик закричав не своїм голосом — так, що десь унизу загавкали собаки. Він смикнувся, замружився й снопом повалився долілиць. Кукса зробила стрибок з наміром підхопити його, але й вона останньої миті завмерла з роззявленим ротом.

— Що з тобою? — прошепотіла налякана акса.

Дивуючись, чому це зовсім не боляче, Бобрик полежав трохи, поки наважився розплющити очі.

Він просто висів над підлогою, ледве погойдуючись.