Сонячна магія - Андрій Левицький

— Нічого, ми риб’ячого жиру з собою прихопимо, він цілющий.

— Чекатимемо на вас на пристані, — замість слів прощання радісно гукав Здоровань услід мандрівникам, коли вони вже потисли всім руки та нарешті зібралися йти. — Нам лишилось тільки підготуватися, тож приходьте години за дві. Ви нас там відразу знайдете за назвою. Наша шкіра… тобто наша галета називається «Бабетта».

У темряві, що з благословення Пані-Місяця опустилася на місто, ледве мрів силует Боя, що разом із візком сумирно спочивав біля таверни та викльовував траву, пророслу між каменями бруківки. Люду навколо стало менше, половину ліхтарів уже загасили. Пані-Місяць сховалася за хмарами, і глибокі тіні вкрили значну частину площі. Бобрик, плутаючись у полах плаща, підійшов до страуса й поплескав його по боці. Бой зігнув шию, скосив на нього витрішкувате око. Кукса вже зробила крок до візка, як раптом здригнулася від протяжного свисту, а коли він стих, звідкілясь із темряви швидко виступила безліч постатей.

— Ви хто такі? — позадкував хлопчисько. Проноза потяглась до волосся, де ще залишалася єдина шпилька-рятувалка, але завмерла з піднятою рукою, коли до неї звернулися наконечники списів відразу всього загону.

Широкоплечі, високі чоловіки в сріблястій, схожій на риб’ячу луску одежі обступили їх зусібіч.

— Ані руш! — наказав один. — Вас оточено.

— Та бачимо, що оточено, — не бажав сперечатися Бобрик. — І ми не рухаємося, не рухаємося. Але все-таки — ви хто такі?

Кукса мовчала, тільки переводила насторожений погляд з одного стража порядку до іншого. Вона вже зміркувала, хто вони, але поки що не зрозуміла, чому їх затримали.

— Так, двоє… — мовив старший окунь, розглядаючи їх і Боя. — Хлопчик із дівчинкою. Хлопчик значно старший… Так, птах із довгою шиєю… Точно, вони!

По цих словах інші стражі помітно напружилися й підступили трохи ближче.

— Агов, агов! — закричав Бобрик, рукою відводячи вбік наконечник піки, що вже майже торкався його плеча. — Ти мене так подряпаєш!

— Вас заарештовано! — проголосив окунь. — І я б не радив вам пручатися, чудовиська, тому що мої хлопці знають свою справу, а ще… — він схилився до них і довірливо докинув: — А ще я так налякав їх, що вони зі страху ладні проткнути вас прямо тут, на місці.

Один зі стражів схопив віжки й потяг за собою Боя, решта обступили мандрівників щільним кільцем, і вся процесія рушила нічними вулицями. Старший окунь довго придивлявся до них, потім протиснувся ближче і зауважив:

— А ви зовсім не схожі на чудовиськ.

— Та які ми чудовиська, дядьку? — зрадів Бобрик. — Тю, ти сам подивися! У чудовиськ лапи, пазурі, крила, ікла всілякі. А в нас ноги-руки, й ніяких крил. Та й іклів зовсім нема, — він роззявив рота, в якому не те що ікол, а навіть декількох звичайних зубів бракувало.

— Чому ви взагалі вирішили, що ми чудовиська? — обережно запитала Проноза.

Окунь почухав потилицю.

— Так сказав той чаклун.

Кукса насторожилася.

— Який чаклун?

— Він назвався, та я забув ім’я.

Вони вже добряче віддалилися від центру міста. Дедалі темнішало — ліхтарів навколо майже не лишилося, а Пані-Місяць і досі ховали хмари.

— Слухай-но, щодо цього чаклуна, — знову заговорила Кукса, — ім’я ти, може, й не запам’ятав, але хоч розгледів його? Який він із себе?

Окунь знизав плечима.

— Ну, іноземець як іноземець. Розмовляє дивно, слова повторює. І одягнений по-іноземному.

— Що значить «по-іноземному»? У такому яскравому безглуздому одязі?

— Атож, атож, — закивав окунь, — таки в безглуздому.

А ще він такий… синій, еге?

Окунь замислено покрутив головою.

— Начебто так. Сам він звичайного кольору, але якщо дивитися не прямо на нього, а ніби трішки збоку… Начебто, від нього синє світіння розходиться. Таке сіро-синє!

— Це тому, що його чаклунство ґрунтується на болотяному тумані, — пояснила Проноза й зітхнула. — Отже, все ясно.

— І мені все ясно, — підтримав Бобрик, — тільки одного не второпаю, що ж тепер робити. Агов, дядьку! — він знову погукав старшого окуня. — Відпустили б ви нас. Ми звичайні мандрівники, так і знайте. А цей синій чаклун — просто негідник. Він придумав про чудовиськ, щоб нас затримали. А взагалі, ні ви, ні ваше місто нас нітрохи не обходять. Ми цієї ночі звідси збиралися відпливати.

Вони повернули за ріг і зупинилися перед дивною будівлею, що нагадувала тризубець: від широкого підмурівка догори розходилися три вигнуті вежі, увінчані гострими шпилями та всіяні маленькими заґратованими віконцями. У цоколі центральної вежі темніли масивні ворота з невеликими дверцятами в лівій стулці. Під