Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт
— Вип'ємо за нього! — промовив він, піднявши склянку. — А тим всяким… графам, і маркізам, і герцогам всяким — най їм всім тикнеться!
Після цього вечора Дік і містер Гобс частенько бачилися, отож старий бакалійник уже не чувся таким самотнім і пригніченим. Вони разом переглядали випуски «Дешевої бібліотечки» і ще багато чого на цю тему. Вони вже стільки довідалися про звичаї аристократії, що представники цього малошанованого класу були би неабияк здивовані, — якби їм бодай спало це на гадку, звісно. А якось містер Гобс здійснив виправу до книжкової крамниці аж на околиці міста, бо мав тверде бажання поповнити свою бібліотеку. Отож він підійшов до продавця і, нахилившись над яткою, відразу і заявив:
— Мені потрібна книжка про графів.
— Що?! — вигукнув продавець.
— Книжка про графів, — повторив йому бакалійник.
— Гм… боюся, що не зможу вам допомогти, — відповів йому продавець, дещо дивно поглядаючи на нього.
— Не можете?! — захвилювався містер Гобс. — Ну добре, давайте тоді про маркізів… чи про герцогів.
— Нема у нас таких книжок, — відказав йому продавець.
Містер Гобс виглядав геть спантеличено. Якусь мить він стояв, втупившись у підлогу, тоді знову підвів погляд на продавця.
— А може, бодай про графинь щось знайдете? — поспитав ще раз.
— Та ні, на жаль, — не втримав усмішки продавець.
— От тобі й маєш! — розчаровано вигукнув містер Гобс. — А щоб вам добре було!
Він уже переступав поріг книгарні, коли продавець спитав його навздогін, чи не пасуватиме йому історія, у якій головними героями виступають аристократи. Містер Гобс зацікавився — якщо нема як дістати окремої книги про графів, то хай уже буде яка є. Продавець подав йому томик під назвою «Лондонський Тавер». Написав цю історію Гарісон Ейнсворт[5]. З тою книжкою містер Гобс і подався додому.
Коли прийшов Дік, вони взялися її читати. А була то справді дивовижна й захоплива історія, що відбувалася у часи правління знаменитої англійської королеви, яку дехто називав Кривавою Мері. Коли ж містер Гобс довідався, що вона полюбляла стинати людям голови, піддавати усіх розмаїтим тортурам або й спалювати живцем — то неабияк схвилювався. Він пахкав своєю люлькою і стривожено поглядав на Діка. Від хвилювання бакалійника аж кинуло в піт, отож мусив обтерти змокріле чоло своїм червоним носовичком.
— То значить, він там у небезпеці! — вимовив чоловік. — У небезпеці! Якщо влада там у руках отаких страшних бабів, які таке ото виробляють — хтозна що там може діятися у цю хвилину! Хлопчик у небезпеці!
Якщо така баба впаде у шал — то хто там може чутися безпечно?!
— Та зачекайте, — спробував запокоїти його Дік, хоча було видно, що він і сам стривожився, — тепер там уже інша править. Я чув, що теперішню звуть Вікторія, а та, про яку ото книжка пише, була Мері.
— Ага, — вимовив містер Гобс, знову обтираючи спітніле чоло, — ага, правду кажеш. Зрештою, в газетах ніби нічого не писали про диби чи обценьки, якими ламають пальці, ані про спалення на вогнищі… Але все одно, з тими дивними англійцями годі чутися безпечно. Кажуть, вони навіть Четверте Липня — і то не святкують!
Потім містер Гобс іще кілька днів ходив сам не свій, аж поки не отримав листа від лорда Фонтлероя і не перечитав його кілька разів поспіль. А тоді ще прочитав листа, якого Фонтлерой надіслав Дікові практично у той сам час — і лише тоді трохи заспокоївся.
Обох — і містера Гобса, і Діка — Фонтлероєві листи дуже тішили. Вони знову і знову їх перечитували, переповідали один одному, тішилися кожним словом. А потім кілька днів писали відповіді — і також багато разів їх перечитували й обговорювали між собою, як і листи, отримані з Англії.
Для Діка взагалі щось написати було непростою справою. Все, що він вмів, того навчився за якихось кілька місяців, коли жив зі своїм старшим братом і ходив до вечірньої школи. Однак, будучи хлопцем метким, він згодом ще й старався розвивати свої знання: писав на полях газет або ж крейдою на хідниках, стінах і парканах. Він розповідав містеру Гобсу про себе і про свого старшого брата, який опікувався ним по смерті матері, коли Дік іще був зовсім маленький. Батько їхній помер ще раніше. Дікового брата звали Бен. Він як міг опікувався Діком, аж доки хлопець не підріс і не почав продавати газети та працювати посильним. Ось так вони й жили собі удвох. У Бена справи йшли цілком незле і згодом він отримав місце в одній дуже пристойній крамниці.
— І треба ж таке, — розповідав далі Дік, розчаровано хитаючи головою, — припекло йому тоді вженитися з одною! Геть голову згубив — так закохався в неї. Вженився ото — і поселилися вони у двох кімнатах при тій-таки крамниці. А жінка його моцна була — ну просто як тигриця, коли ото кидалася в нервах. Як впаде в гнів — то геть все трощить, що зобачить. А розізлити її — на то великого труду не тре' було. А потім ще малого народила — такого самого крикливого, як вона сама. Верещав день і ніч, якщо я не носив його на руках. А як він кричав, то вона на мені зло зганяла. Раз жбурнула в мене тарілку — а потрапила в малого. Якраз у підборіддя. Лікар потім сказав, що рубець в дитини на ціле життя вже лишиться. Файна мамця, нє? І так ото всім нам по черзі діставалося — і Бенові, і мені, і малому. Найбільше вона на Бена злилася — що заробляв мало. Аж врешті він подався на захід зі ще одним чоловіком — аби там худобу розводити. І от, минув десь тиждень після його від'їзду, і я вже розпродав газети, вертаюся ввечері додому — а двері замкнені, нікого нема. Господиня каже: втекла ваша Мінна, аж за нею закурилося! Потім казали, що вона за океан подалася, десь там влаштувалася за няньку до якоїсь пані, в котрої також була мала дитина. І от, відтоді ми про неї більше і не чули. Ані Бен від
