Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі - Льюїс Керролл
— Це я її взяв у полон! — промовив нарешті Чорний Лицар
— А я її звільнив! — відповів Білий.
— Що ж, будемо за неї битися, — сказав Чорний Лицар, беручи свій шолом (що був причеплений до сідла і мав форму кінської голови) і налягаючи його на себе.
— Турнірних правил ти, гадаю, не забув? — спитав Білий Лицар, і став надягати шолома й собі.
— Я не забуваю їх ніколи! — відповів Чорний Лицар.
І вони почали репіжити один одного з такою люттю, що Аліса сховалася за дерево, аби не потрапити, бува, під удар.
«Цікаво, що то за Турнірні правила? — думала вона, боязко визираючи зі схованки. — Перше, бачиться, таке: якщо Лицар уражає суперника — той злітає з коня, а якщо хибить, то брязкає додолу сам… А друге, мабуть, чи не таке: булаву тримають обіруч, як тримають її в ляльковому театрі… А падають вони з таким гуркотом, мовби всі, які є, причандалля для каміна жбурляють об камінові ґратки! А які сумирні їхні коні! Хочеш — злазь, хочеш — вилазь… а вони стоять собі, наче кобильниці[45]!»
Аліса, правда, не добачила ще одного Турнірного правила, а воно, судячи з усього, було таке: тільки-но котрийсь із Лицарів злітав з коня, він неодмінно падав на голову. Власне, їхній герць так і закінчився: обидва суперники дали сторчака водночас і поруч. Повстававши, вони потисли один одному руки, а далі Чорний Лицар скочив у сідло і чвалом поскакав геть.
— Чи не славна victoria[46], га? — запитав, під'їжджаючи до Аліси, засапаний Білий Лицар.
— Не знаю, — завагалася Аліса. — Мені, бачте, не дуже хочеться, щоб мене брали в полон. Будь-хто. Я волію бути Королевою.
— А ти нею й будеш, ось тільки перетнеш наступний струмок, — сказав Білий Лицар. — Я проведу тебе до узлісся, але, на жаль, тільки до узлісся. Далі мені нема ходу!
— Щиро дякую, — сказала Аліса. — Я допоможу вам скинути шолома!
Самому Лицареві це було явно не до снаги, але врешті їй таки пощастило його звідти витрусити.
— Аж дихати стало легше, — сказав Лицар.
Він обіруч відгорнув назад свого скуйовдженого чуба, а тоді повернув до Аліси своє добродушне, з великими лагідними очима, обличчя[47]. Вона подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного лицаря.
Він був закутий у панцир, що сидів на ньому, як на кілку, а за його плечима теліпалася перевернута догори дном чудернацької форми дерев'яна шабатурка[48] з відвислою накривкою. Алісу вона вельми зацікавила.
— Бачу, ти в захваті від моєї шабатурки, — по-дружньому озвався Лицар. — Мій власний винахід… треба ж десь тримати одежу та сендвічі. Ношу я її, як бачиш, догори дном, щоб у неї не сіявся дощ.
— Зате з неї тепер сіються всі речі, — лагідно зауважила Аліса. — Ви знаєте, що накривка — відщіпнута?
— Ні, цього я не знав, — сказав Лицар, і тінь досади промайнула на його обличчі. — Отже, всі мої речі посіялися! Тоді навіщо мені вона?
З цими словами він зняв із себе шабатурку і вже був замахнувся, щоб пожбурити її в кущі, але тут, видно, в голові йому сяйнула якась думка, і він дбайливо повісив скриньку на дерево.
— Угадай, навіщо? — спитав він Алісу.
Аліса похитала головою.
— Ану ж там оселиться бджолиний рій… буду мати мед!
— Але ж вулик… чи щось подібне… уже висить при вашому сідлі, — сказала Аліса.
— Атож, вулик! І то пречудовий! — невдоволено погодився Лицар. — Одна з найкращих конструкцій! Але біля нього не пролетіла ще жодна бджола! А оце ось — мишоловка. Мабуть, миші і відганяють бджіл… а чи бджоли — мишей… Не знаю, хто кого…
— А я ще й думала — навіщо вам ця мишоловка? — сказала Аліса. — Навряд чи якась миша залізе на спину коневі…
— Може, й не залізе, — погодився Лицар, — але якщо залізе, то я не хочу, аби вона шастала по коняці туди-сюди… Бачиш, — провадив він, помовчавши, — добре бути готовим до всього. Ось чому в мого коня на ногах браслети.
— І навіщо ж йому ті браслети? — з неприхованою цікавістю спитала Аліса.
— Щоб акула не вгризла, — відповів Лицар. — Мій власний винахід! А тепер підсади мене. Я виведу тебе до узлісся… Що це за таця?
— Для сливового пирога, — відказала Аліса.
— Візьмім її з собою, — сказав Лицар. — Ану ж трапиться нам сливовий пиріг — от вона й стане в пригоді. Зараз я засуну її в торбину, а ти підсобляй.
Це виявилося справою клопітною, дарма що Аліса наставляла торбу якомога ширше: Білий Лицар був дуже незграбний і замість того, щоб запихати в торбу тацю, він усе падав у неї сам.
— Торба, певна річ, уже не порожня, — пояснив він, коли таця нарешті опинилася де слід. — Торбина напхом напхана свічками.
І він причепив торбину до сідла, обвішаного пучками моркви, щипцями для каміна та всіляким іншим непотребом.
— Сподіваюся, волосся в тебе сьогодні тримається міцно? — запитав Лицар, коли вони рушили.
— Як звичайно, — усміхнулася Аліса.
— Цього не досить, — стривожився він. — Бачиш, тут у лісі страшенно дужий вітер! Він вириває волосся просто з корінням!
— А ви ще не винайшли засобу від виривання волосся? — запитала Аліса.
— Від виривання ще ні, — сказав Лицар. — А ось від випадання — придумав.
— Ой, як цікаво! Розкажіть!
— Найперше ставиш сторчма на голову кілочок, — сказав Лицар, — і обвиваєш його волоссям, як дерево плющем, — хай собі пнеться. Чому волосся випадає? Тому що звисає додолу. Ну, а падати вгору — не-мож-ли-во! Мій власний винахід. Хочеш — перевір сама!
«Якийсь не надто зручний спосіб», — подумала Аліса і кілька хвилин замислено ступала мовчки, час до часу спиняючись, аби підсобити бідолашному Лицареві, що явно не вродився для верхової їзди.
Щоразу, як Кінь зупинявся (а він тільки те й робив), Лицар давав сторчака вперед, а коли Кінь знову рушав з місця (здебільшого доволі несподівано) — Лицаря жбурляло назад. А так, узагалі, він їхав доволі хвацько — хіба що деколи звалювався ще й набік. А що падав він переважно на той бік, де йшла Аліса, то незабаром вона вирішила триматися від Коня трохи осторонь.
Допомагаючи Лицареві підвестися після п'ятого падіння, Аліса ризикнула зауважити:
— Боюся, їздець ви не вельми досвідчений…
Ця репліка щиро здивувала і навіть дещо образила Білого Лицаря.
— З чого це видно? — запитав він, видряпуючись назад у сідло і хапаючись за Алісине волосся, щоб не перекинутися в другий бік.
— Люди з великим досвідом не
