Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

У своєму приголомшливому описі потопу Мотлі розповідає, як тривалий і лютий шторм погнав води Атлантичного океану до Північного моря і звергнув їх на узбережжя голландських провінцій; як усюди порозмивало греблі, що не витримали непосильного навантаження; як навіть мол «Ханд-Бос», збудований із обкованих залізом дубових паль, укріплений важкими якорями і захищений гравієм та гранітом, прорвало вмить; як рибальські та більші судна понесло з моря на затоплену землю, де вони застрягали в гаях або билися об стіни й дахи будинків, і як, нарешті, вся Фрісландія перетворилася на люте море. «Натовпи чоловіків, жінок і дітей, тьма коней, биків, овець та інших свійських тварин повсюди боролися із хвилями. Люди жадібно хапалися за кожен човен, за будь-який предмет, який міг плавати. Всі будинки було затоплено, і навіть мерців на цвинтарі викинуло з могил. Живе немовля у колисці й давно похований труп у труні пливли поруч. Здавалося, що повторюється біблійський потоп. Усюди на верхівках дерев, на церковних дзвіницях юрмилися люди, благаючи милосердя у Господа Бога і допомоги — у своїх близьких. Щойно буря почала слабшати, повсюди почали плавати в човнах люди, знімаючи потерпілих з дахів і дерев, підбираючи трупи потопельників і рятуючи тих, хто у воді до останнього подиху відвойовував у смерті право жити». За кілька годин загинуло не менш ніж сто тисяч чоловік. Тисячі мертвих тварин пливли за течією, а майнові збитки годі було й уявити.

Іспанський губернатор Роблес виявився одним із перших, хто самовіддано намагався рятувати людям життя і хоч трохи ліквідувати наслідки катастрофи. Раніше голландці ненавиділи його, бо він був іспанцем або португальцем, а отже представником чужоземців-загарбників. Та коли прийшло лихо, він своїми вчинками заслужив всезагальну вдячність. Незабаром він удосконалив метод зведення гребель і видав закон, який зобов’язував землевласників підтримувати загороджувальні споруди. Відтоді великі розливи траплялися рідше; однак щонайменше за останні триста років таки сталося шість руйнівних повеней.

Навесні, особливо коли тане сніг, неабияку небезпеку становлять озера й річки. Захаращені брилами льоду, вони виходять із берегів, не встигнувши віддати океанові свої води. Якщо пригадати, як вирує море, напираючи на греблі, стає зрозумілим, чому життя у Голландії спокійним не назвеш. Люди роблять усе можливе, аби запобігати катастрофам. Інженери й робітники цілодобово чергують на всіх небезпечних ділянках. Почувши про небезпеку, всі мешканці кидаються на допомогу, гуртуючись для боротьби проти загального ворога. В усьому світі вважають, що «соломою розливу не загатиш», а в Голландії саме вона й править за головну опору в боротьбі зі стрімкими потоками. Дамби обкладають величезними солом’яними матами, скріплюючи їх глиною і важкими каменями, і тоді океан марно б’ється об них.

Рафф Брінкер, батько Гретель і Ганса, багато років працював на греблях. Якось, коли вже вкотре нависла небезпека повені й люди зміцнювали ненадійну споруду біля Веєрмейкського шлюзу, під час страшного шторму, в мороці, під дощем і снігом Брінкер упав із підмостків і знепритомнів. Його принесли додому, але відтоді Рафф не працював; хоч він і зміг вижити, та став безтямним і втратив пам’ять.

Гретель пам’ятала його лише таким, яким він був тепер, — дивною мовчазною людиною, чий порожній погляд стежив за дівчинкою, куди б вона не повернулася. А Ганс нерідко згадував, яким життєрадісним був колись його батько, як весело лунав його голос; як, бувало, невтомно носив синочка на плечі… Іноді ночами, коли хлопчик лежав без сну, йому вчувалося, начебто десь поруч звучить безтурботна батькова пісня.

Тітонька Брінкер заробляла на існування усієї родини вирощуванням овочів, пряжею та плетінням і ледве зводила кінці з кінцями. Раніше вона працювала на баржах, які сновигали каналом, і часом із іншими жінками тягла буксирний канат паксгейта, який ходив між Бруком і Амстердамом. Але, коли Ганс виріс і зміцнів, він узяв цю важку роботу на себе. До того ж останнім часом чоловік тітоньки Брінкер зробився настільки безпорадним, що їй постійно доводилося піклуватися про нього. Хоча здорового глузду в нього залишилося менше, ніж у маленької дитини, але він і досі був сильний та міцний, тож нерідко тітоньці Брінкер бувало важко дати йому раду.

«Ой, діточки, він був таким добрим і працьовитим! — іноді сумовито зітхала вона. — А яким розумним! Не згірше за адвоката. Сам бургомістр[4], бувало, зупинявся, аби запитати його про щось. А тепер — горе мені! — він власної дружини й діток не впізнає. Гансе, ти пам’ятаєш батька, коли він був самим собою, таким сильним і славним? Пам’ятаєш, чи не так?»

«Як не пам’ятати! Він усе знав, усе вмів робити. Геть усе… А як він співав! Ти тоді сміялася й жартувала, що від його пісень навіть вітряки затанцюють».

«Так… Що за пам’ять у цього хлопчика!.. Гретель, доню, забери у батька шпицю. Хутчіш, бо ще око собі виколе! І надягни на нього черевика. Ноги в нього, бідолахи, постійно просто крижані. Я ніяк не можу простежити, щоб він завжди був узутий».

І чи то голосячи, чи то наспівуючи щось, тітонька Брінкер сідала, і в низеньких кімнатках лунало дзижчання її прядки. Майже всю роботу в будинку й на городі виконували Ганс і Гретель. Щоліта дітлахи день у день копали торф і складали його цеглинками, запасаючи паливо. Якщо ж домашньої роботи не було, Ганс правив кіньми, які тягли буксир на каналі (так він заробляв по кілька стейверів[5] на день), а Гретель пасла гусей у сусідніх фермерів.

Ганс майстерно володів різьбленням по дереву і, як і Гретель, добре порядкував у саду й на городі. Гретель співала, шила і бігала на високих саморобних ходулях краще за будь-яку дівчинку в усій околиці. Вона за п’ять хвилин могла вивчити народну пісню, відшукати будь-яку травичку або квітку навесні, але книг дівчинка трохи боялася, і