Вітер у вербах - Кеннет Грем

моєї яскравої біографії. Почалося все, звісно, з родинної сварки. Відтак я опинився на борту невеличкого торгового суденця, яке підняло прапор і рушило з Константинополя морями, овіяними античністю, де від кожної хвилі віє нетлінними спогадами, до грецьких островів, до Леванту. То були золоті дні, то були казкові ночі! В гавані завжди хтось приставав до берега, хтось відбував, усюди друзі; поки надворі шкварить сонце, ти спиш десь у прохолодному храмі чи в руїнах водостоку, а після присмерку — веселі співи, а над усім оцим — оксамитове небо з великими зірками. Там ми змінили курс і пливли Адріатичним морем, і його узбережжя мерехтіло в повітрі — янтарному, рожевому чи барви аквамарину. Ми зупинялися у просторих гаванях, що глибоко врізалися у суходіл, гуляли давніми, шляхетними містами, та зрештою, одного ранку, щойно за нашими спинами величаво зійшло сонце, ми визолоченою доріжкою попливли до Венеції. О, Венеція — чудове місце, кожному щуру слід туди сплавати й отримати силу задоволення від мандрівки! А коли ти змучишся гуляти, можна вночі просто присісти на краєчок Великого Каналу та веселитися з друзями, а в повітрі бринітиме музика, а в небі повно зірок, і вогні горять та мерехтять на полірованих сталевих бортах хитких гондол, від яких так тісно, що можна перейти канал, ступаючи з однієї гондоли на другу! А потім, їжа… Ти любиш устриць? Ну, ну, не будьмо затримуватися на цьому.

Він замовчав. Ондатр теж мовчав, як зачарований, із головою поринувши у хвилі мрій, і вже йому вчувався високий спів, що линув між примарними сірими набережними, об які плескалися хвилі.

— А потім ми знову попливли на південь, — продовжував морський щур, — і йшли, огинаючи берег Італії, поки не кинули якір у Палермо, там я зійшов на берег і чудово відпочив. Не в моїх звичках надовго затримуватися на одному судні, бо так стаєш обмеженим і упередженим. Крім того, Сицилія — одне з моїх улюблених місць, я знаю там усіх, мене влаштовує і їхнє товариство, і їхні уклади. Я провів на цьому острові не один веселий тиждень, подружився з усіма тубільцями. А коли мені набридало сидіти на одному місці, я при нагоді сідав на корабель, що відпливав на Сардинію чи Корсику, і, коли знову відчував обличчям свіжий вітер та морські бризки, радості моїй не було меж.

— А там хоч є чим дихати, в отому, як його… трюмі, здається, так ви це називаєте? — спитав Ондатр.

Мореплавець пильно глянув на Ондатра і легенько підморгнув.

— Я старий волоцюга, — сказав він із чарівною простотою. — Капітанська каюта мене влаштовує цілком.

— Судячи з усього, там не з медом, — пробурмотів Ондатр, поринаючи у задуму.

— Команді — так, — погодився з ним щур і знову ніби підморгнув. — Із Корсики, — вів він далі, — я відбув на судні, що везло вино на континент. Увечері ми дісталися Алассіо, стали на рейд, повитягали нагору барильця з вином, зв’язали їх поміж собою довгим тросом і стали кидати за борт. Потім матроси посідали на човни та з піснями погребли до берега, й за ними, наче поплавки, тяглася ціла низка бочок, ну чисто тобі зграя дельфінів. На березі на них чекали коні, і вони, з гучним брязканням та гупанням, сунули ці бочки крутими вулицями невеликого міста. Коли всі бочки були доправлені на місце, ми пішли розважитися, освіжитися та допізна гуляли з друзями, а коли стало розвиднятися, я подався до великого оливкового гаю, щоб відіспатись там як слід. Тоді мені ще вистачало островів, а портами й кораблями я вже був по горло ситий. Я жив серед селян у своє задоволення, лежав і все дивився, як вони працюють, чи розтягався на вершині пагорба, а далеко піді мною було блакитне Середземне море. І так потроху, де сушею, де морем, я добувся до Марселя, і знову давні корабельні друзі, і знову палуби океанічних суден, і знову радість і веселощі. А ти кажеш “устриці”! Так, буває, сняться марсельські устриці, тоді я прокидаюся весь у сльозах!

— Якщо мені не зраджує пам’ять, — нагадав чемний Ондатр, — ти прохопився про устриць, то, мабуть, хочеш їсти, але не зізнаєшся. Сподіваюся, ти ще побудеш, щоб ми з тобою разом пообідали? Моя нірка тут поряд, і вже трохи пополудні, тож не відмов у задоволенні пригостити тебе тим, що є.

— Щоб я здох, якщо ти помиляєшся! — вигукнув Морський Щур. — Відколи я отут сиджу, мені і справді живіт присох до спини, а коли я здуру бовкнув про устриць, то аж кишки завернулися. А чи не можна поїсти отут, просто неба? Не люблю я без потреби шастати по норах чи по трюмах. А поки ми обідатимемо, я розповім тобі ще щось про свої мандри, про своє вдале життя — принаймні, я його вважаю дуже вдалим, і, судячи з твоєї уваги, тобі подобається моя розповідь. Крім того, якщо ми опинимося в чотирьох стінах, мене почне хилити на сон, хвостом присягаюся.

— А й справді, як я сам не здогадався, — пробурмотів Ондатр і поспішив додому. Забігши до нірки, він витяг кошика, накидав у нього нехитрих наїдків, не забуваючи поміж усім про походеньки та уподобання чужинця-морехода, поклав довгу французьку хлібину, ковбасу, що густо віддавала часником, сир, який аж сльозився, баклажку в солом’яній оправі та з довгою шийкою, в якій плескалося сонце, зібране й розлите на далеких сонячних пагорбах. Зібравши кошик, поспішив назад, і коли вони викладали наїдки на придорожню траву, тільки шарівся від задоволення, слухаючи, як старий морський вовк вихваляє його смак і завбачливість.

Морський Щур трохи втамував голод і відразу ж став розповідати про свій останній рейс, і Ондатр, який ніколи не бачив моря, переносився разом з ним з одного іспанського порту до іншого, сходив на берег у Лісабоні, Порту, Бордо, побував у гарних гаванях Корнуолу і Девону, поки, здолавши спротив стількох зустрічних вітрів, не опинився на берегах Ла-Маншу, на тому самому причалі, де Щур зійшов на сушу, по горло ситий штормами і негодою, а в повітрі пахло іншою весною, і Щур, напоєний її повівом, рушив у довгу путь углиб суходолу, маючи на меті тільки одне: пожити десь на тихенькій садибі, куди не долинають звуки морського прибою.

Завмираючи, тремтячи від хвилювання, Ондатр миля за милею ступав за Шукачем Пригод, проминав буремні гавані та тісні рейди, бухтові мілини в години припливу, петляв річками, які ховали за різкими закрутами жваві містечка, і, сумно зітхнувши, залишив його на тоскній фермі