Вітер у вербах - Кеннет Грем
Після стількох тижнів, проведених у чотирьох стінах, ліс цей здавався похмурим, непривітним, підозрілим — одне слово, чужим. Немов залізом по залізу, шкряботіли козодої, і Жабсові здавалося, що ліс кишить охоронцями, і всі шукають його, Жабса, щільно змикаючись довкола. Ось зовсім близько безшумно майнула сова, ковзнувши крилом по плечу, — і Жабс налякано відскочив, прийнявши це за дотик руки.
Сова нечутно, як нічний метелик, полетіла геть, і за мить повітря розітнув її сміх: “Хо! хо! хо!”. — “Ніякого смаку!” — подумав зневажливо Жабс. Потім нізвідки виник Лис, спинився, зміряв Жабса з ніг до голови поглядом, повним сарказму, і сказав:
— Гей, прале! Цього тижня бракнуло шкарпетки та наволочки! Дивися, щоб це було востаннє! — І, захихотівши, поважно пішов геть. Жабс подивився, чи немає десь поблизу каменя, щоб пожбурити в Лиса, нічого не знайшов і зовсім розізлився. Скінчилося тим, що він, змерзлий, голодний і зморений до краю, знайшов собі дупло в дереві, настелив постіль із гілок та сухого листя, вмостився зручніше та міцно проспав до самісінького ранку.
Розділ дев’ятий
МАНДРІВНИК — У КОЖНОМУ ІЗ НАС
Ондатра мучило передчуття, але яке — він сам не розумів. Буяло літо, шаленіючи густими барвами, воно було в самому розпалі, і, хоча зелень на полях бралася позолотою, хоча вже червоніла горобина, а ліси вкривалися латками невблаганної жовтизни, — світла, тепла, кольорів було не менше, ніж раніше, та й у повітрі ще ніщо не вказувало на похолодання, яке неминуче означає: рік іде на спад. На зміну невгамовному щебетанню, що густо розсипалося в садах і чагарях, прийшли поодинокі, хоч і невтомні надвечірні співи, на сцені знов з’явилася малинівка, а у повітрі пахло змінами й розлукою. Давно вже не кувала зозуля, не видно стало й інших крилатих створінь, що кілька місяців були окрасою тутешніх місць і навіть часточкою товариства наших друзів. Що не день, то менше й менше залишалося тут птаства. Ондатр завжди ревно примічав найменші зміни в середовищі пернатих, і не було дня, щоб якась птаха не полетіла на південь. Навіть уночі, коли він укладався в ліжко, йому здавалося, що в пітьмі, над землею, прудко лопочуть крила тих, кого веде на південь одвічний поклик.
Місткий готель під назвою “Природа”, як і будь-який інший готель, теж має свій сезон. Його мешканці, один поза другим, пакують речі, платять за перебування і відлітають геть, а в табльдоті — о, сумна картина! — чим далі, тим більше вільних місць. Зачиняються готельні номери, згортаються килими, звільняється сезонна обслуга, а ті постояльці, котрі й надалі залишаються на повний пансіон, до відкриття наступного сезону, як не намагаються, ніяк не можуть відігнати смутку, навіяного численними від’їздами, прощаннями, гарячими розмовами про подальші плани, про маршрути, про нові квартири; потік друзів маліє щодня.
Тобі незатишно, тоскно, геть усе дратує. Ну навіщо ці зміни? Чому б не залишатися тут і надалі, як робимо це ми, щоб тихенько радіти життю? Ви ж не знаєте ще, який цей готель у міжсезоння, не знаєте, як буде добре, якщо залишитеся в ньому разом із нами на цілий рік. Так, звичайно, кажуть ті, ми дуже вам заздримо… Та, може, якось іншим разом… Бо тепер на нас чекають справи… А ось і омнібус уже під дверима… Час прощатися! І, усміхнувшись та кивнувши на прощання, вони відбувають, і ми сумуємо за ними, і якось гірко на душі. Ондатр був із тих, хто ніколи не нудьгує на самоті. Він любив своє місце, і хай там інші їдуть хто куди захоче, а він, Ондатр, залишатиметься тут. Та він не міг не помічати, що відбувається навколо, і якесь шосте чуття промовляло, що тут не все гаразд.
Від усього віяло розлукою, і зосередитися на чомусь одному було дуже важко. Ондатр покинув порослий очеретом берег річки, яка щораз міліла та млявішала, проминув рівнину, перейшов кілька пасовищ — курних і наче випалених сонцем — і став заглиблюватися у безмежне море пшениці, жовтої, хвилястої, шелесткої; вона спокійно коливалася і щось глухо шепотіла. Ондатр частенько приходив сюди, йому подобалося блукати в гущі міцних кремезних стебел, на які спиралося їхнє золотаве небо — небо, що безперервно танцювало, мерехтіло, щось тихо говорило, пружно прогиналося під подувом вітерця, а потім стрімко, весело засміявшись, розпрямлялося. В Ондатра тут було чимало друзів, ціле товариство, і всі постійно чимось заклопотані, хоч це й не заважало завжди знайти хвилинку потеревенити та поділитися новинами з гостем. Та цього дня полівкам і іншим мишкам, здавалося, стало не до Ондатра, хоч вони й були з ним дуже ввічливими. Одні прокопували тунелі під землею, інші, збившись купками, обговорювали планування хатинок, щоб у них було затишно, комфортно, і щоб припаси поряд. Деякі видобували на світ божий скрині, що припали порохом, кошики для одягу, хтось уже повним ходом пакував майно. Тут і там лежали готові до переправляння клунки та вузли з пшеницею, вівсом, ячменем, насінням бука та горіхами.
— Ага, старий Ондатр! — гукали миші, забачивши друга. — Ходи до нас, Ондатрику, допоможи, не вештайся без діла!
— У що це ви граєтеся? — набурмосився Ондатр. — Чи ж не розумієте, що рано думати про зимові квартири, до них іще купа часу!
— Ну чого ж, звичайно, розуміємо, — мовив хтось із полівок, помітно ніяковіючи. — Та що поганого, якщо ми подбаємо про них завчасу? Поки на полях не стали брязкати оті страхітливі механізми, треба повивозити меблі, речі, припаси. Та й чи тобі не знати, що гарні квартири довго не стоять порожніми. І оком не зморгнеш, як їх уже займуть інші, а тобі залишаться перебірки, а з ними, поки заселишся, стільки мороки!.. Так, ти правий, ще трохи рано, але ж це тільки початок.
— Ох уже цей ваш початок, — пробурчав Ондатр. — Сьогодні такий гарний день. Поплавали би на човні, погуляли би попід живоплотом, пішли б до лісу, на пікнік абощо.
— Ні, дякую, мабуть, не сьогодні, — поспішила відказати полівка. — Може, якось іншим
