Вітер у вербах - Кеннет Грем
З важким серцем Кріт ненадовго відлучився та зайнявся хатніми справами. Вже сутеніло, коли він повернувся до вітальні. Ондатр сидів на тому ж місці, де він його залишив. Він начебто повернувся до тями, але був дуже млявим і пригнічено мовчав. Кріт мигцем зазирнув Ондатру в темно- карі очі і зрадів, помітивши у них колишню ясність. Він сів біля друга, спробував підбадьорити його й допомогти розповісти, що ж таки сталося.
Бідний Ондатрик щосили, слово за словом, намагався пояснити, що до чого, але як описати холодними словами те, що не стільки розумієш, як відчуваєш серцем? Як передати те, що відчував не ти, як передати примарний і співучий голос моря, як відтворити чари сотень спогадів — не його! — Мореплавця? Навіть самому собі, коли чари вже розвіялися, а блиск потьмянів, було важко усвідомити те, що кілька годин тому здавалося єдино можливим і навіть неминучим. Тож не дивно, що він так і не зміг пояснити Кротові, що з ним сталося.
Кріт чудово усе розумів. Напад чи то хандри, чи то меланхолії вже відступив, і друг його був знову при здоровому глузді, хоча й добряче виснажився, опираючись недузі. Та, схоже, він тимчасово втратив інтерес і до буденних клопотів, і до планів на майбутнє, які так колись полюбляв, і до тих приготувань, без яких важко уявити собі міжсезоння.
Обережно, стараючись, щоб це виглядало натурально, Кріт переводив свою мову на врожаї, що їх збирали в цій порі, на переповнені вози та запряги у них, на стіжки, яких щоразу більшало, на повний місяць над викошеними полями. Він говорив про яблука, що наливалися рум’янцем, про горіхи, які буріли на гіллі, про варення, консервації, домашні наливки, і, слово за словом, непомітно для себе дістався аж до середини зими з її нескінченними радощами та принадами домашнього життя, і тоді Кріт перейшов на ліричний лад.
Поступово Ондатр розпрямляв плечі, до нього доходив зміст сказаних слів. Похмурі очі проясніли, і він вже міг не тільки слухати, а й говорити. Небавом тактовний Кріт кудись щез та повернувся з олівцем і кількома нарізаними аркушами паперу та й підсунув їх Ондатрові під лікоть.
— Ти давно не писав віршів, — сказав він. — Міг би сісти, пописати, просто зараз… Щоб не лізли в голову дурні думки. Як на мене, тобі тільки на користь, коли щось пишеш, чи навіть просто підбираєш рими.
Ондатр кволою лапкою відштовхнув папір. Розумний Кріт залишив його на самоті, а коли згодом знову зазирнув до кімнати, Ондатр уже не помічав нічого і, жуючи кінчик олівця, щось креслив на папері. Правду кажучи, він не стільки писав, скільки гриз, та Кріт усе одно зрадів, що другові вже краще.
Розділ десятий
ПОДАЛЬШІ ЖАБСОВІ ПРИГОДИ
Дупло, в якому ночував Жабс, дивилося на схід, і він прокинувся з першими променями сонця. Пальці ніг йому геть задубіли, і через це Жабсові наснилося, що він ночує вдома, у своїй чудесній кімнаті з тюдорівським вікном, за яким лютує зимова ніч, а його простирадла зірвалися з ліжка та, сварячись і буркаючи, що більше несила терпіти таку холоднечу, побігли вниз, на кухню, грітися біля вогню, і він, Жабс, біжить за ними, босоніж, по крижаних кам’яних сходах, яким немає кінця-краю, і просить-молить свої простирадла, щоб ті схаменулися та повернулися назад. Може, він прокинувся б раніше, якби не ночував останні кілька тижнів на соломі, настеленій на голий камінь, і вже майже забув ласкавий дотик грубезних ковдр, коли ти натягуєш їх аж до підборіддя.
Отже, він прокинувся, сів, протер очі, розім’яв задубілі пальці та довго намагався зрозуміти, де він, і все шукав очима знайому кам’яну стіну і заґратоване віконце. І тут йому аж серце тьохнуло, коли він усе згадав: і як він утікав, і як за ним гналися, і як він відірвався від погоні, а головне — що він уже вільний!
Вільний! Уже саме це слово, сама лиш думка про волю вартувала півсотні ковдр. Жабсові відразу стало тепло, варто лише було згадати про радісний світ, який обступав його зусібіч, який аж знемагав від нетерплячки, бажаючи влаштувати Жабсові бучну зустріч, прислужитися йому, виконувати всі його примхи й забаганки, прийти йому на підмогу і зберегти його благовоління, як це було до того дня, коли його покинула удача. Він обтрусився, змахнув із голови сухе листя, і коли цей вранішній туалет був позаду, без вагань ступив під теплі промені світанку, замерзлий, але впевнений, голодний, але повний сподівань. Він добре виспався та відпочив, і сонце, щедре та ласкаве сонце, розвіяло всі його страхи.
Цього літнього ранку Жабс один володів цілим світом. Він ішов росистим лісом, і ліс цей був безлюдним і безмовним. За лісом починалися зелені луки, і вони теж належали Жабсові, він міг робити з ними що завгодно і коли завгодно. Жабс вийшов на дорогу, і навіть вона, немов заблудлий пес, шукала собі друга, не витримуючи самоти. Втім, Жабсові хотілося знайти когось, хто вмів би говорити і пояснив би йому, яка дорога приведе додому. Яке щастя, — коли тобі не щемить серце, коли у тебе ясна голова, коли в кишені брязкають монети, коли ніхто не біжить за тобою по п’ятах, аби схопити і знову запроторити за ґрати ненависної в’язниці!.. Як добре просто йти дорогою, яка біжить собі кудись, і тобі байдуже, куди вона веде. Щоправда, практичному Жабсові було зовсім не байдуже, куди приведе його дорога, і він зі злістю тупав її мовчазною поверхнею, бо дуже цінував свій час.
Небавом до скромної сільської дороги долучився братик — невеликий сором’язливий канал, що, взявши дорогу за руку, слухняно побіг поруч, в усьому поклавшись на неї, але й він уперто не бажав розмовляти з незнайомцями.
— Хай
