Сашко - Леонід Іванович Смілянський

Приходив Юрчик. Його цікавило, де я заховав пораненого радянського командира, але я навіть йому не відкрив цього.

— Знаєш що, — сказав я йому, — як тільки закінчиться облава й фашисти підуть геть звідси, ти простеж за ними і, якщо ніде поблизу не буде їхніх солдатів, дай мені знати.

— Нащо тобі це?

— Старикову треба понести їжу, адже він, мабуть, не встиг сьогодні поснідати.

— Ми тільки збиралися снідати, коли ти повідомив про облаву.

— А він хворий… Може, він уже там знепритомнів у ямі… — сказав я.

— У якій?

— Це не твоя справа. Твоя справа доповісти мені, коли закінчиться облава.

— Добре, — відповів чудовий мій друг Юрчик, — я доповім тобі й принесу заразом їжу для командира Старикова.

Та облава тривала довго. Гестапівці надто старанно обшукували будинки. В нашому будинку вони ходили й по підвалу, присвічуючи собі ліхтарями. Я стежив за ними здаля, але вони не потрапили до того кутка, де я заховав Старикова.

Вдень я ходив до Вовчихи. Ми з її робітницею витрушували й вибивали килими й плахти та стирали пил з картин.

Я був у Вовчихи й до війни і бачив, які в неї були речі в квартирі. Тепер їх набагато більше. Мабуть, вона награбувала їх у покинутих домах.

Коли ми прибирали в розкішній спальні, засланій і завішаній награбованими килимами й картинами, я побачив у склянці з водою штучну щелепу Вовчихи.

«Сашко, — сказав я сам собі в думках, — ти тут можеш дещо вигадати…» І справді, я й сам не збагнув, як воно вийшло, що моя рука, коли робітниця вийшла з кімнати, вмить витягла з склянки щелепу й засунула її під ковдру на ліжку Вовчихи. Після того я, наче нічого й не сталося, продовжував і далі витирати пил з рами.

До спальні зазирнула господарка. Вона щось спитала в мене і, відповідаючи, я подивився на неї. Яке ж смішне в неї було обличчя, коли в роті не вистачало однієї щелепи. «Чекай, чекай, — подумав я, що ти робитимеш, коли посходяться сюди твої гості: пани офіцери та різні запроданці… Як ти їм відкриєш рота?..»

І я, повзаючи по підлозі, продовжував собі наспівувати.

Раптом Вовчиха здивовано подивилася в склянку, потім повела доглядом по столу, по кімнаті, знову зазирнула в склянку… Я тим часом наспівував собі.

— Сашко, — сказала вона нарешті, — Матільда прибирала в мене на столі?

Це вона так називала тепер свою робітницю, а раніше всі її називали Мотрею.

— Це ви про Мотрю?

— Про Матільду! — вигукнула вона сердито.

— Не знаю нічого, — промовив я і продовжував наспівувати.

— Сашко, — спитала вона, — а хто ще заходив сюди до кімнати?

— Вантажники переносили сюди шафу…

— Матільдо! — гукнула вона злякано. Прийшла робітниця.

— Чого?

— Ти не прибирала моєї щелепи?

— Ні, не прибирала…

— А хто ж її забрав?

— А хіба я знаю… Нащо мені ваші зуби — в мене свої добрі.

— Менше балакай… Краще відшукай швидше мою щелепу.

— Де ж я її знайду, як ви її самі заховали… Отак завсігди, самі щось запроторите, а потім цілий день на мене гримаєте. Ну нащо мені ваша щелепа? В мене своя ось — дивіться…

І Матільда розкрила рот, неначе для того, щоб переконати господарку, що в неї є власні зуби. Я ледве міг утриматись, щоб не зареготати.

— Боже мій, боже мій! Що ж тепер буде! — скавуліла Вовчиха, метушливо шукаючи щелепу. — Поприходять пани офіцери, а я без зубів. Матільдо, негайно віддай мої зуби! Це ти їх забрала, бо там два золотих…

— Та нехай вони вам пропадуть, оті ваші зуби! Щоб я до них хоч доторкнулася…

Раптом Вовчиха скоса позирнула на мене.

— Сашко! — сказала вона. — Це ти потягнув мої зуби? Ну кажи… Де ти їх дів?

— Я?! Що ви, тьотю! Я їх і не бачив, ваших зубів… Я думав, що у вас вони завжди в роті.

— Не бреши, ти їх забрав…

І вона вже схопила мене за плече й почала нишпорити по моїх кишенях. Потім знову бігала й шукала по всіх кімнатах. Шукала навіть під подушками, але тільки не догадалась підняти ковдру. Нарешті, мабуть, і вона погодилась з тим, що вантажники, які приходили годину тому переставляти меблі, побачивши в щелепі золоті зуби, вкрали її. Все ж таки, коли по закінченні роботи Вовчиха давала мені гроші, я спитав у неї:

— А що, тьотю, не знайшли своєї щелепи?

— Ой не нагадуй! — простогнала вона. І я побачив, що без щелепи вона нагадувала мені Бабу-Ягу з казки.

Мені зробилося шкода її, але я пам’ятав, що вона запродалася фашистам, що вона на людях лаяла Радянську владу, згадав, як вигнала бабусю з нашої квартири, згадав усе, що знав поганого за нею, і твердо вирішив: «Ходи, гадюко, без зубів! Прийде час — будеш ти й без голови…»

Увечері я тінню прошмигнув до підвалу. Перед цим я виліз на берест проти вікон зубної лікарки і побачив усе її, як каже дядя Михайло, кубло: фашистських офіцерів з жінками і якихось інших людей за столом. На столі була сила всяких страв і пляшок. Всі сміялися, щось вигукували, підіймали вгору чарки. Тільки сама Вовчиха нічого не брала в рот. Вона ходила між гостей, затуляючи рот хусткою, удаючи, що в неї болять зуби, хоч їх і зовсім не було в роті… і робила вона це так уміло, що і я повірив би їй, коли б не знав, що її зуби лежать на ліжку під ковдрою.

Юрчик увечері приніс мені молока і хліба. Це він узяв у матері для Старикова. Я ще взяв води і все це поніс у підвал. Юрчик дуже просив, щоб я взяв і його з собою, але я не погодився. Яма в підвалі — це була моя таємниця.

Поскидавши з ляди жужелицю й мотлох, я тихо спитав:

— Товаришу командир, ви не спите?

— Ні, — відповів він тихо втомленим голосом.

— Я приніс вам їсти…

І я підняв ляду й засвітив недогарок свічки.

Особливо Старикова мучила спрага. Він випив усю пляшку води, і я приніс йому ще пляшку. Частину їжі він залишив.

— Як тебе звати, хлопчику? — спитав він.

Я відповів. Розказав також про свою матір і бабусю і про те, що я хочу в партизани, але навряд чи мене візьмуть.

Він замислився і довго сидів сумний. Потім промовив:

— Ех, Сашко, я теж хочу в партизани. Та