Сашко - Леонід Іванович Смілянський

Вже сидячи в нас у хаті, ми ледве дограли одну партію в доміно. Щось заважало нам грати. Ми не думали над своїми ходами, раз у раз плутали і, нарешті, покинули доміно.

Юрчик зачепив заради жарту папугу Ласуна, але той змахнув крилами і прокричав:

— Графині нема дома! Графині нема дома!..

— Дурний у тебе папуга, — сказав Юрчик, — згадав хтозна-яку старовину…

І справді, чого це папуга згадує те, що він чув, мабуть, півстоліття тому чи й більше?

Через кілька днів трапилася одна подія, яка назавжди залишилася в нашій пам’яті.

Десь серед звалища сміття на Собачці фашисти знайшли два трупи своїх офіцерів. Ми цих трупів не бачили, про це довідалась Ромка від свого батька потім. А спочатку ми не знали справжньої причини, чому фашисти почали поголовний трус на наших вулицях.

Коли я вийшов з своєю скринькою, щоб іти на Хрещатик, я відразу помітив, що навколо діється щось непевне. По вулицях метушилися фашистські легкові й вантажні машини. Проходили групи солдатів. Серед людей було те, що називається панікою. Я відразу подумав про Старикова. Адже, коли почнуть шукати в їхньому будинку, неминуче його знайдуть, бо Юрчикова мати не має де його заховати, а сам він тільки почав зводитись на ноги й ходити. Я враз повернув назад, додому.

На жаль, я не міг бігти, щоб не привернути до себе увагу гестапівців. Я покинув дома скриньку й поспішив до Юрчика. В нашому дворі трусу ще не було.

Ой як стурбувалася Юрчикова мати, коли я їй розповів про облаву. Вона сплеснула руками, заметушилася, не знаючи, що робити. Сам Стариков заспокоював її, сказавши, що він покине їхню квартиру й вийде на вулицю, немов звичайний тутешній житель. Але в нього не було документів, і, звичайно, його схопили б, бо в усіх дорослих перевіряли документи.

— Я вас одведу до своєї схованки, — сказав я Старикову і повів його через сад на наше подвір’я, а потім до підвалу, де ми довго йшли темними коридорами навпомацки.

Командир роти тримався за мене. Сірників ми не палили, щоб ніхто випадково не побачив нас, хоч побачити нас тут не було ніякої можливості. Нарешті ми прийшли до ями з лядою у вугільному підвалі.

Я відкрив ляду й допоміг Старикову влізти до ями, бо стрибати йому ще не можна було. Потім я закрив ляду, натягав на неї зверху всякого мотлоху і навіть присипав трохи жужелицею.

Ходи до цього підвалу настільки довгі й заплутані, що, звичайно, ніхто з чужих та й навіть з пожильців будинку не знайшов би не тільки самої ями, але навіть і цього куточка підвалу. Тепер я не боявся, що Стариков може потрапити в руки гестапівців.

Вже надворі я раптом згадав, що не залишив Старикову ніякої їжі, а він же був поранений, і йому треба було одужувати. Я навіть спинився з несподіванки. Як же це я не додумався вчасно. А що, коли фашисти позаймають будинки й залишаться в них на довший час?..

Раптом хтось гукнув мене. Я побачив біля себе Вовчиху.

— Сашко, — спитала вона, — а кого це ти вів до будинку?

— Я? — зробив я здивоване обличчя, розгубившись. — Коли?

— Звичайно, ти. Годину тому ти вів якусь людину до будинку. Я питаю — хто це?

І, як завжди, перше, ніж я міг щось придумати, язик мій уже говорив:

— А, отой! То був мій дядько, поліцай з району. Його підстрелили партизани, і він приїхав лікуватися. Він тут у госпіталі, одужує і оце навідався був до нас і пішов знову до госпіталю… Він був у одному селі, заготовляв худобу і вже заготовив величезний гурт, як раптом налетіли партизани, він, звичайно, боронився, але поліцаїв було мало, і вони відступили. Дядька мого на руках винесли з бою пораненого. Мабуть, він служитиме у нас у поліції або в гестапо. Хочете, я вас познайомлю…

— Ні, не треба. В мене бувають порядні люди, пани офіцери, сам ад’ютант коменданта часто заходить, а ти тут з своїм поліцаєм…

— А я думав, може, він вам буде потрібний.

— Ні, не потрібний. Ось що, Сашко, сьогодні в мене будуть гості. Ти мені дещо допоможи приготувати в квартирі. Гаразд?

— Добре, — відповів я, — допоможу.

Я розумів, що мені зовсім не слід з нею сваритися, бо вона могла нацькувати на мене когось із поліції чи й комендатури.

Хіба там стануть розбиратися, чи вона наклепала на мене, чи сказала правду?

В цей час до нашого двору зайшли есесівці. Вони почали обходити всі квартири й перевіряти документи. Коли вони зайшли до нашої квартири, Ласун раптом загукав: «Графині нема дома! Графині нема дома!»

Офіцер трохи знав по-нашому й звернувся до мене:

— Хлопшику, про який графиня говорить цей пташка?

Язик мій раптово відповів:

— Стара графиня — це моя бабуся. Зараз її немає дома — графиня пішла на базар…

— А, хлопшику, цей твій старий бабуся є графиня. Харош, ха-рош… Який харош хлопшик! — Він погладив мене по голові і раптом гримнув на солдатів, що почали нишпорити по хаті, шукаючи, мабуть, що б його забрати з собою.

— Цурюк!

Один солдат, якому сподобався мій папуга, вже був став на ослін, щоб зняти клітку, але здивовано подивився на офіцера і миттю зліз з ослона. Офіцер щось почав говорити солдатам, і я чув, як він раз у раз вимовляв слово «графиня». Солдати враз покинули нашу квартиру, а офіцер, козирнувши мені, сказав:

— Я єст сам онук бабушка, в якої дядя був граф… Передай, хлопшику, мій привіт своїй бабушка-графині. Ауфвідерзеєн!

Ох же й реготав я після того, як пішов цей дурень з хрестами на грудях.

Ласун все вигукував: «Привіт бабушка! Привіт бабушка!» — а мені стало так весело, що я покотився по ліжку з реготу. Саме таким і застала мене бабуся.

— Чи ти збожеволів! — гукнула вона. — Чого це ти товчешся на ліжку?

— Бабусю, — відповів я, — фашистський офіцер передавав вам тільки що привіт. Так і сказав: привіт графині!

— Привіт бабушка! — гукнув Ласун і розпустив крила. Він завжди розпускав крила, коли думав, що йому зараз дадуть чогось смачного.

— Та ви тут і справді побожеволіли, — гримала бабуся, — який там офіцерський привіт? Та я зроду ні з яким фашистом не знайома, хай би вони повиздихали… Що це ти вигадав?

Та коли я пояснив бабусі, як усе сталося, то