Сашко - Леонід Іванович Смілянський

Може, й справді не треба було йти до міста, може, батько Ромчин щось таке знав, коли не радив мені йти на Хрещатик, а треба ж подивитись, чи не трапилося сьогодні чого-небудь у місті…

Я, проте, висидів на розі Хрещатика й бульвару Шевченка з своєю скринькою кілька годин. Погода була суха, і звичайно в таку погоду в мене бувало чимало клієнтів, які хотіли почистити собі чоботи, але сьогодні мало хто ставив на мою скриньку свій чобіт. І на вулицях було більше військових і поліції і менше цивільних громадян. Нарешті прийшов з скринькою й Гриша Мірошниченко. Де це він пропадав стільки годин?

— Багато заробив? — спитав він мене.

— Мало. Люди сьогодні якісь метушливі…

— А ти нічого не знаєш?

— Нічого.

— Справді нічого?

— Справді… Кажи швидше, що знаєш…

— А що трапилося в Першотравневому саду, теж не знаєш?

— Та кажу ж — не знаю…

Гриша присунувся до мене ближче й прошепотів:

— Сьогодні вночі в Першотравневому саду партизани…

Але в цей час якийсь чоловік поставив на його скриньку ногу, і Гриша, підморгуючи і сміючись, почав розмахувати щітками. Я не міг всидіти на місці. Коли вже Гриша закінчував чистити, хтось поставив ногу на мою скриньку. Я ледве стримався, щоб не скинути цю чужу ногу з скриньки.

Нарешті ми закінчили. Гриша знову нахилився до мене:

— Сьогодні вночі партизани поздіймали повішених фашистами в Першотравневому саду партизанів і на їхнє місце повішали в петлі фашистських вартових… Я, брат, сам ходив дивитися.

— Що ти кажеш? Невже! Біжімо подивимось…

— Та фріци вже поздіймали своїх з петель. Тепер у місті, бачиш, яка метушня! Ти добре пильнуй, бо може бути облава, то щоб і нас з тобою не злапали.

— Ну!..

От уже цього я не боявся й трішки, адже я знав тут усі двори, знав багато добрих схованок. Та й малі ми ще були. А проте ми не стали сидіти біля своїх чистильницьких скриньок і порозходились. Я поспішав побачити Ромку і Юрчика.

Та тільки повернув я на Бессарабку, через яку треба було мені пройти, як побачив натовп людей, що розбігався на всі боки. «Облава!» — чути було навколо. Я міцніше підхопив свою скриньку й побіг теж. Позаду гонилися солдати й поліцаї, які хапали людей і садовили їх на машини. Попереду мене бігла жінка з дівчинкою. Кроків за сто попереду їй назустріч бігли поліцаї. Я перегнав жінку, гукнув їй: «За мною!» — і враз повернув до знайомого мені подвір’я, де було кілька домів і кілька десятків сараїв і різних будов. Справді, жінка з дівчинкою звернули слідом за мною.

— Сашко!.. — раптом почув я за собою знайомий голос і, обернувшись, упізнав Женю з першої парти і її матір. Це вони бігли за мною.

— Швидше! — гукнув я до них.

І перш ніж поліцай встиг добігти до воріт, ми завернули за сарай, вскочили до іншого сарая, потім через дірку в паркані перелізли до сусідньої садиби, в якій я знав маленький садок і в ньому невеличке бомбосховище. Все це я нещодавно побачив випадково і запам’ятав, бо бомбосховище тут було не зовсім звичайне: одним кінцем виходило до садка, а другим — у підвал одного порожнього тепер складу.

Я навмисне біг нешвидко, щоб Женя з матір’ю встигали за мною, фашисти могли б схопити Женину матір і відіслати її на каторгу. Озирнувшись по сторонах, щоб переконатися — чи не женуться за нами, я пірнув у бомбосховище. Вони слухняно полізли за мною. В бомбосховищі було вогко й пахло цвіллю. Ми посідали на лаві. Женя уткнулася обличчям в коліна матері й плакала. Мати втішала її:

— Ну не плач, Женечко, дитинко моя… Нічого ж страшного немає… Адже нас не впіймали…

Коли я, перечекавши з годину, хотів був вилізти з бомбосховища, щоб піти додому, Женина мати не пустила мене. Вона боялася залишитися сама, хоч було вже не страшно, бо облава, певне, закінчилась. Вона хотіла посидіти тут ще, може, навіть до вечора, щоб потім пройти додому різними завулками. Я сказав, що до вечора мені не можна чекати, бо в мене важлива справа дома. Насправді ж мені кортіло швидше розповісти Юрчикові й Ромці про партизанський напад на вартових у Першотравневому саду і здивувати Ромку, повідомивши її про те, що в нападі партизанів, мабуть, брав участь і її тато, бо ж недарма в нього поранена рука. Женя і її мати почали просити мене, щоб я залишився ще хоч трохи. Я відповів, що трохи почекаю ще, але до вечора сидіти тут не зможу. Мати Жені почала говорити, що вони мені зобов’язані своїм порятунком і що вона хоче, щоб я пішов до них, і що зі мною захоче познайомитися Женин тато. Але я сказав, що мені нема часу, і похвалився їм, що я партизан. Тоді Женина мати сказала, що вона інакше про мене й не думала.

Женя схопила мене за руку й заявила, що нізащо не пустить мене і що я обов’язково піду разом з ними.

Мені було дуже приємно врятувати знайому мені людину, та ще з мого класу, хоч до школи ми тепер і не ходили. Вона була забрана під військовий склад фашистів.

Я вже не міг їх покинути там самих.

Коли через якихось дві-три години ми всі троє йшли до Жені, щоб познайомитися з її батьком, вона так розвеселилась, що знову почала показувати мені язик і сміятися.

Вона була дуже несерйозна дівчина і не могла побути й трохи, щоб не пустувати.

До них було йти далеченько, бо жили вони майже на околиці Печерська, де мали свою хату й невеличкий садок.

Мене познайомили з Жениним батьком, високим, бородатим залізничником. В нього завжди було заклопотане обличчя. Женя мені потім сказала, що батько почав носити бороду тільки при фашистах, щоб можна було набавити собі років і не їхати на примусові роботи. Він працював на вантажній станції. Йому сказали, що я врятував Женю і її матір. Він дякував мені. Потім йому сказала Женя, що я партизан.

Він засміявся, похвалив мене, а згодом гукнув мене до другої кімнати і там сказав:

— Хоч ти, парубче, скидаєшся й справді на партизана, але ти зовсім не партизан, бо який же справжній партизан буде розповідати про це людям, адже обов’язково знайдуться такі, що викажуть тебе ворогам. І краще