Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій

— Невже Сигізмунд хотів саме цього? — у розпачі прошепотів Фімка. — Навіщо?!..

— Ні, — сказав хтось за його спиною. — Я хотів не цього. Я хотів, щоб був порядок, хотів зробити якнайкраще.

Фімка озирнувся й ледве впізнав у людині, що стояла перед ним, Сигізмунда Брехла. Той тепер був схожий на новорічну ялинку: так багато висіло на ньому наліпок.

— Це все через плащ, — пояснив він, помітивши Фімчин подив. — Наліпки виростають на кожному клаптику плаща. І обривати їх безглуздо.

Він зітхнув і поправив на грудях табличку: зазвичай із такими ходять ті, хто купує золото або пропонує на продаж квартиру, але на цій табличці були виведені ім’я Сигізмунда, його вага, зріст і таке інше.

— І що ж ви тепер робитимите? — обережно запитав Фімка. У крайньому разі він дав би дьору: тепер, схуднувши, бігти він міг довше і швидше.

— Ну, я сподіваюся якось це виправити, — зніяковіло зізнався Сигізмунд, вказуючи на таблички. — Тільки не знаю, як. Може, за допомогою Пензля?.. Але Пензель виявився справжнім лише наполовину, а потім ви його зовсім у мене відібрали. Але й у вас нічого з ним не вийшло, правда?

— Взагалі-то так. А коли ми зробили його повністю справжнім, виявилося, що ним може скористатися лише Король. Я вирушив за Королем, спеціально, але не знайшов його.

— Що ж тепер?

— А ходімте зі мною, — великодушно запропонував Фімка. — Наші усі зараз на правокачальній вежі. Може, разом щось вигадаємо.

Удвох із Сигізмундом вони пішли вулицями Охів. Зараз був ранок, нічні і денні городяни перемішалися. Вони схвильовано перемовлялися, і Фімка, прислухавшись, розібрав окремі слова: «дощ», «наші права», «відмовитися», «а як же інакше»... Він смикнув за рукав зелену горилу в солом’яному капелюшку, яка саме пробігала повз нього:

— Скажіть, будь ласка, що тут відбувається?

— Потім, — відмахнулася та. — Даруй, хлопчику, але в мене немає часу все пояснювати. Йди до правокачальної вежі, там сам зрозумієш, що й до чого.

І вона помчала далі.

— Фімко, — покликав Сигізмунд.

— Зачекайте, я...

— Фімко! Роззирнися, швидше!

— Що?

— Мені здається, чи будинки справді рухаються?

— Справді, — прошепотів вражений Фімка. — Але як таке може бути?!

— Не про те ти запитуєш, — пробурчав із кишені Мось. — Як — не важливо. Головне, чому!

Будинки продовжували рухатися, обережно і граціозно, немов гігантські циркові слони. На їхніх балконах, башточках, а то і просто на дахах сиділи господарі, скеровуючи будинки так, щоб нікого не зачепити і не покалічити.

І рухалися вони усі в одному напрямку.

До правокачальної вежі!

Перезирнувшись із Сигізмундом, Фімка поспішив услід за будинками.

— Ми тут про дещо довідалися, — подав голос Мось. — Це через правогін. По ньому права качаються тільки в один бік: від вежі до будинків. А навпаки ніяк не можна. Тому вони йдуть до вежі.

— Що значить «тому»? Навіщо їм права назад у вежу накачувати?!

— Кажуть, Лонгій-Л’Оккі з Рету-Де-Моном придумали, як можна зупинити цю порядну епідемію.

— То як?

— Вони хочуть улаштувати дощ, але не звичайний, а з прав. Адже права здатні творити дива і перетворюватися на що завгодно. І от усі городяни захочуть очистити місто від цих табличок і парканів.

— Але ж я хотів як краще! — пробурмотів збентежений Сигізмунд. — Я просто хотів, щоб скрізь був порядок!

— Порядок — це така штука, яку приймають з доброї волі, — повчально мовив Мось. — А те, що тут коїться, вже не порядок. Це — обмеження!

Вони опинилися перед вежею — там, на самому її вершечку зібралися і сестри-принцеси, і адміральша Бенбоу, і чарівник Лонгій-Л’Оккі, і Рету-Де-Мон, і Мірмелеон, і привид Гороб’янія. Щоб усім вистачило місця, Лонгію навіть довелося начарувати трохи більшу площадку.

Помітивши Фімку.із Сигізмунд ом, друзі відправили до них хмару із синьою літерою «П» на борті.

Звідси, згори, усе місто лежало перед Фімкою наче намальоване. Було видно, як статечно рухаються до вежі будинки, щоб, по черзі приєднавшись до неї і здоївши в неї залишки прав, поступитися місцем іншим.

— Сигізмунде! — гукнула адміральша Бенбоу. — Як же ви могли так вчинити з усіма нами! А я вам так довіряла! І ви мали добру репутацію в мого чоловіка.

Бульчин Жуск зніяковіло кашлянув:

— Узагалі я не хотів, щоб хтось знав, що я теж король, тільки не з вашого міста. Я тут у відпустці, пообіцяв-от своїм зятеві й дочці наглядати за Охами, поки вони подорожують. Я і вигадав Порядників, але потім виявилося, що місто саме чудово справляється і нам не потрібно нічого такого робити. А ти, Сигізмунде... Ех, та що там казати!..

— Вибачте мене, — попросив Брехло. — Якщо я можу якось допомогти...

— Навіть не знаю, чи зможеш, — втрутився Рету-Де-Мон. — Але... раптом у тебе вийде?.. Словом, історія така: хмари, у які ми збираємося закачати права, звичайно, правові. Але потім потрібно їх зробити дощовими, а для цього необхідно літеру «П» у них на боках домалювати до «Д». Зрозуміло, Пензлем. От тільки Пензель не бажає нікого з нас слухатися.

— Мене він теж не послухається, — засумував Сигізмунд.

— А можна я спробую? — запитав раптом Фімка.

— Точно, — підтримали його Мосі. — Дайте Пензель Фімці. Адже йому вдалося відчинити Двері.

І справді, варто було Фімці взяти до рук Пензель, як той знову засвітився зсередини таємничим світлом.

— Малюй! — вигукнув Рету-Де-Мон. — От і перша хмара готова. Давай!

І Фімка, внутрішньо ціпеніючи від захвату, вивів на боці в хмари ще три палички, так що «П» перетворилося на «Д». Негайно хмара змінила свій колір на фіолетовий і знялася високо в небо, приготувавшись пролити закачані в неї права.

Наступних кілька хвилин Фімка тільки тим і займався, що малював на хмарових боках літеру «Д». Коли ж хмари закінчилися, Рету-Де-Мон кивнув і сказав:

— Гарна робота, молодець. Але це ще не все, друзі мої. Дощ буде не справжнім без блискавки і грому.

— Де ж нам узяти грім і блискавки?

— Еге-гей! — закричали в цей час знизу. — Ми прибули.

Фімка обережно, щоб не звалитися, визирнув на вулицю: там стояв Айо, а довкола нього юрбилися холодильники на крокодилячих ніжках. У холодильниках сиділи гвінпіни, а над