Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій

— Тікаймо врізнобіч! — скомандували Мосі з кишень. І Фімка відчув, як його куртка розривається, намагаючись скористатися порадою. Він не став чекати, що ж відбудеться раніше: розірветься куртка чи його упіймає Сигізмунд. Фімка припустив бруківкою і не відразу зрозумів, що біжить слід у слід за Лонгієм-Л’Оккі. І, ясна річ, Брехло погнався саме за ними, бо його не цікавили ні Мірмелеон, ні привид Гороб’янія. Його цікавив Пензель, нехай тільки наполовину справжній.

Над головою Фімки просвистіли дві бірюзові шашки й врізалися в Лонгія-Л’Оккі, трохи нижче його спини. Чарівник мовчки змінив напрямок бігу.

— Наворожіть же щось! — крикнув йому Фімка.

— Не можу! Мені потрібно хоча б півхвилини спокою, щоб підготуватися.

Але стільки часу вони не мали.

І тому Фімка дуже зрадів, коли побачив попереду свій безпритульний будинок.

— Повертайте он туди! Бачите, де над дверима дзвіночок висить!

Лонгій-Л’Оккі кивнув і моторно шмигонув за двері. Фімка забіг слідом за ним, і вони міцно-преміцно зачинилися зсередини.

Хоча, звичайно, могли б і не хвилюватися. Будинок однаково не впустив би до себе Сигізмунда, якщо хазяїн, тобто Фімка, не хотів цього. По той бік Брехло щосили гупав кулаками в двері, кричав щось про законність своїх вимог і наказував негайно вийти.

— Дзуськи, — гмукнув Мось. — Навіть не слухайте його, нехай собі надривається. Краще розкажіть, що з Пензлем. Чому ви вирішили, буцімто він тільки наполовину справжній?

Чарівник підніс Пензель до обличчя й уважно роздивився, ніби хотів переконатися, що не помилився.

— Так, — сказав він після довгого мовчання. — Тільки наполовину. Коли дивишся на нього через мої окуляри, відразу видно. Ручка справжня, а от сам пензлик — підробка. На жаль...

— Що ж тепер робити?

— І так завжди, — пробасив зі свого кутка знайомий Фімчин Стіл. — От повернувся він додому — ні тобі «вітаю», ні «як ся маєте». Відразу розмови розмовляє, робить вигляд, що зайнятий.

— Напевно, світ рятує, — уїдливо прорипіло Крісло. — Вони ж усі такі, герої. Що їм до звичайних меблів... навіть якщо вони не зовсім звичайні...

— Вибачте, — засоромився Фімка. — Але за нами гналися вороги і взагалі... Вітаю. Тобто очі б мої вас не бачили, — виправився він. — Дякую, що вчасно опинилися з будинком на нашому шляху, а то б...

Він здригнувся, уявивши, що б трапилося, якби Сигізмунд їх упіймав. Брехло, немов відчувши, що про нього згадали, знову заволав, вимагаючи від них негайно вийти. Потім об двері загрюкали бірюзові шашки: на щастя, без особливої шкоди. Зате Сигізмунд, схоже, дечого не розрахував. Дуже скоро почулися його вигуки. (Зрештою, бірюзові шашки завжди знаходили собі ціль, навіть якщо вона анітрохи не нагадувала ту, в яку запулював їх стрілець... зазвичай якраз і не нагадувала.)

— Це даремно він, — скрипнуло Крісло.

Начебто підтверджуючи його слова, щось важке обвалилося з даху на ґанок. Сигізмунд, здається, встиг відскочити. І, мабуть, причаївся і вичікував.

— Виходить, — замислено сказав Мось, — не вистачає верхньої частини Пензля... Гей, Столе. Здається, в одній із твоїх шухляд бачили Ми дещо цікаве. А ну висунь на секунду найнижчу.

— Нічого там немає цікавого, — пробурчав Стіл. — Всього лише друга частина Пензля, туди її сам Король поклав, коли ще жив у нашому будинку.

— Так це будинок Короля? — захопленно вигукнув Фімка.

— А ти думав, чого він так довго до себе нікого не приймав? — гордовито відповів Стіл. — Добре, тримайте свій Пензель, — він висунув нижню шухляду, і Фімка витяг звідти те, що спершу сприйняв за стару перуку з твердого волосся незрозумілого кольору.

— Нумо, нумо... — Лонгій-Л’Оккі зняв підроблену і приставив справжню частину. Пензель у його руках ледь помітно здригнувся і на мить засвітився.

— Працює! — захоплено закричали всі, а Стіл тріумфально ляснув дверцятами, мовляв, знай наших!

— Тепер залишилося тільки знайти ті самі Двері, через які пішов Король-Маляр, — підсумував Лонгій-Л’Оккі. — Шановні Меблі, ви випадково не знаєте, де вони можуть бути?

— Ну от, зовсім інша справа! — добродушно пробурмотів Стіл.

— Так би відразу! — відгукнулося Крісло. — Щоправда, — додало воно дещо зніяковіло, — про ці Двері ми нічого не знаємо.

— Виходить, так чи інакше, а без допомоги Меліси і Розалінди не обійтися нам, — сказав привид Гороб’янія, який уважно слухав цю розмову. — От тільки як же до палацу проникнути, адже будинок наш в облозі!

— В облозі, в облозі! — похмуро підтвердив з ґанку Сигізмунд.

— Ідіть-но сюди, — покликало їх зі спальні Ліжко. — Я вам підкажу. І Брехло, до речі, нас не зможе підслухати.

— Так нечесно! — крикнув їм Сигізмунд, але на нього ніхто не звернув уваги.

Розділ тридцять третій,

у якому сила думки перемагає обставини

Правогін пронизує всі Охи і схожий на павутиння, тільки замість ниток у ньому труби, а у центрі цього «павутиння» знаходиться вежа, де щодня принцеса, яка качає права, власне, качає права. Звідти вони розходяться по правогону-павутинню і здатні потрапити в кожен будинок. Безпритульні будинки фундаментом чують правогін і можуть приєднуватися до нього будь-де. Точно так, як це зробив той, що колись належав Королеві-Маляру, а тепер прийняв за господаря Фімку.

Труби правогону були товщиною з Фімку... Чи навіть трохи товщі.

— Я не пролізу, — тихо сказав хлопчик. — Я там застрягну. Назавжди!

Лонгій-Л’Оккі зніяковіло кашлянув.

— Але ж іншого виходу немає. Тобто залишається, звичайно, той, біля якого чатує Сигізмунд, та навряд чи це кращий варіант.

— Ніж застрягнути? — образився Фімка.

— Ніж те, що я тобі хочу запропонувати, — м’яко вимовив чарівник.

«Перетворить, — вирішив Фімка і з виглядом приреченого на страту востаннє подивився на спальню. — На жабу перетворить. Або на муху. Щоб точно проліз у трубу. А потім випадково загубить або розіб’є окуляри, і буду я квакати чи дзижчати. Або і квакати, і дзижчати водночас, хто їх знає, цих неуважних чарівників...»

— А може, я тут зачекаю?

— Давай-давай, — донеслося з ґанку. Це Брехло помітив Шварцика, який проходив повз безпритульний будинок, і тепер посилав його за підмогою. — Скажеш гвінпінам, щоб негайно до мене