Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс

Ф-фух. Плечі мої роздружилися, і я повернулася до своєї огидної роботи.

Принаймні Ґретине торговище, схоже, було достатньо нудним, а отже, безпечним.

Проте коли за десять хвилин ми вийшли з будинку, я жадібно втягнула в себе повітря, і з моєї шкіри наче відпали якісь струпи. Сонце було таке яскраве! Усе довкола виявилося барвистим, на вулицях було повно галасливого, метушливого люду. Зусібіч линули запахи, а повітря було до болю свіже, хрустке й зимне, і в ньому вчувалися можливості, яких відтепер у мене не було. Більше не було.

Я позадкувала до дверей, досі стискаючи кошик разом зі списком покупок, який дала мені Ґрета.

— Може, мені краще залишитися й…

— Не верзи дурниць! — форкнула Ґрета й рушила попереду мене. — Зараз ти маєш цілком пристойний вигляд. Тепер, коли я переконалася, що ти можеш поводитися як годиться, немає жодної підстави, що заважала б тобі закуповуватись. Це звільнить мені час, щоб нарешті взятися за шитво. Фрідріху потрібні нові теплі домашні капці, а ще мені страшенно набридла наша стара скатертина. Я хочу вишити нову, щоб показувати її всім леді, які мене навідують. Крім того, мені треба здійснити принаймні дюжину візитів, я їх відкладала, щоб допомогти тобі призвичаїтися, тому найменше, що ти зараз можеш зробити, це допомогти мені. Поквапся, Авантюрино!

І я поквапилася. Я була вбрана в широку тьмяну, невиразно-брунатну сукню, яка належала колишній покоївці Ґрети, і в капелюшок ще темнішого відтінку, під яким сховалося моє волосся. З кошиком у руці я просто досконало зливалася з людським потоком на вулиці. Навіть хижак із найгострішим зором, промчавши в мене над головою, ніколи б не вгледів мене серед цієї отари.

Отже, жодної причини для того, щоб почуватися самотнішою, ніж будь-коли доти, у мене не було.

Коли ми дісталися базару, моя шкіра нарешті призвичаїлася до свіжого повітря й уже не відчувала його так болісно, як доти. Принаймні тут ніхто не звертав на мене уваги і жодній живій душі не було відомо про моє приниження. Марина купувала весь харч виключно на величезному критому торговищі, що пахтіло приправами, — звідти постачали продукти тільки міським кав’ярням і рестораціям. А базар, до якого привела мене Ґрета, був у яскравому, сонячному центрі Другого району — від того слизького, у береговій багнюці, де працював брат Сілке, його відділяв цілий світ. На цьому велелюдному майдані, захаращеному прилавками з полірованої деревини, не було жодного мого знайомого. Метушливі жінки тинялися галасливими купками, обираючи найкращі тканини й найсвіжіші овочі для родин. Усе, що мені треба було робити, — це тупцяти назирці за Ґретою й тягти її кошик, який ставав дедалі важчим і відтягав мені руку, а ще намагатися не слухати отой шепіт навкруги.

— …Мій кузен у своєму останньому листі писав, що бачив двох цих чудовиськ, які ширяли всього лише за десять миль від його ферми! Він розповів, що вони декілька годин швендяли туди-сюди!

— Жахливі створіння! Бойовим магам слід було б улаштувати рейд у гори й вирішити цю проблему, перш ніж вони встигнуть нам нашкодити. Я цього певна!

— Так, авжеж. Знищити їх усіх, як паразитів! Вони і є паразити!

«Не думай про це, — товкмачила я собі знову й знову. — Просто не думай».

Я зціпила тупі людські зубиська й спробувала викинути все з голови — от геть усе, аж допоки остаточно звільнила розум. Я не думала ні про що, геть ні про що… навіть коли попереду помітила групу бойових магів у чорних шатах, які гонорово крокували крізь натовп, оповиті всезагальним побожним захватом.

Моя родина зжере цих дурнуватих бойових магів, якщо вони лише спробують ужити якихось заходів.

І до того ж зарадити рідним я тепер жодним чином не зможу.

Але що нині відбувалося в нашій затишній родинній горі без мене?

За п’ять хвилин Ґреті впало в око якесь дуже знайоме обличчя.

— Овва! Отакої! Повірити не можу! — Вона звелася навшпиньки й заходилася махати комусь у натовпі. — Авантюрино, маю зараз тебе залишити, решту купиш сама. Не знаю, як їй це вдалося, але — це одна з найдавніших моїх подруг, і — вір чи ні — вона йде попідруки з кузиною самого лорд-мера! Мені конче треба піти привітатися! Може, навіть чаю разом поп’ємо!

У роті в мене пошерхло від слів «лорд-мер».

— Я не хочу…

— О, ні, не хвилюйся, тобі зі мною йти не доведеться, — мовила Ґрета. — Слово честі, нікому не захочеться знайомитися з моєю покоївкою!

Вона гучно розсміялася.

— Сподіваюся, ти не розраховуєш, що я частуватиму тебе чаєм! Ні, я збираюся навчити тебе, як його заварювати, але тільки коли переконаюся, що ти бодай трішечки готова до цього. Упевнена, потренувавшись трохи, ти зможеш стати достатньо вправною — принаймні щоб заварювати для нас чай, коли не треба буде пригощати якесь цабе…

От була б я й досі драконом, я б зараз так плеснула хвостом об землю! Якби ж то вона знала про все, чого я навчилася і що робила в кухні Марини!

Проте наступної миті я згадала згорілі тістечка й похнюпилася. Сховавши відраховані Ґретою монети, я вирушила далі сама, і важкий плетений кошик відтягав мені руку. Ґрета ж поквапилася до подруги.

Кілька хвилин по тому я вже стояла в черзі за сиром, аж раптом щось торкнулося моєї руки. Я відсахнулася, захисним рухом затуливши таємну кишеньку в сукні, де лежали Ґретині монети…

…І аж тоді впізнала сміх Сілке.

— Оце в тебе вираз обличчя! — вигукнула вона. — Злодії, начувайтеся! Бачу, вона нарешті випустила тебе з тієї буцегарні?

— Що? — смикнулася я, коли черга зрушила з місця вже без мене.

Було неймовірно дивно бачити Сілке тут, на базарі, до якого привела мене Ґрета. Моє минуле раптом увірвалося до мого теперішнього, і вони жодним чином не пасували одне до одного. У мене аж у голові запаморочилося від самого погляду на Сілке, таку близьку, таку справжню, і спомини про останні кілька днів здалися мені сном. Вона стояла, запхавши великі пальці рук у кишені, і пильно роздивлялася мене розумними темними очима. Убрана була в зелений сюртук і штани, які здавалися б доволі стриманими… якби вона була хлопцем.

— Як ти мене знайшла? — спитала я.

Сілке знизала плечима, погойдуючись на підборах.

— Я знала, що рано чи пізно вона тебе