Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
— Це для твоєї нової працедавиці?
Я лише мовчки кивнула, не наважуючись подивитися їй в очі.
— Гм-м-м… — Краєм ока я помітила, що вона роздивляється мою незугарну цинамонову сукню. — Що, ти й собі вирішила замаскуватися?
Я смикнула плечем і видушила над силу:
— Ви казали, що моя попередня сукня була потворна.
— Це тому, що вона мала такий вигляд, наче поряд із нею вибухнули кілька слоїків фарби, — пояснила вона. — Але принаймні вибух вийшов нівроку. То що, ти вже не намагаєшся бути інакшою?
Під Марининим пильним поглядом обличчя моє пашіло навіть попри зимне повітря. Я щосили намагалася дихати рівно й не хнюпитися. Хай там що, я більше не дозволю себе принижувати. Мені вже й без того забагато дісталося.
Нарешті Марина зітхнула й опустила руки, які досі тримала схрещеними на грудях.
— Гаразд. Я розповім тобі одну історію, Авантюрине. Але слухати маєш уважно, бо двічі я не повторюватиму. І попереджаю одразу: цю тему ми з тобою більше не обговорюватимемо.
Вона обіперлася сильною золотавою долонею на бортик фонтана обіч мене, і я побачила, як побілішали кісточки пальців, коли вона стиснула камінь.
— Я родом не з Драхенбурґа, так само, як і ти.
Я крадькома глянула на неї. Зараз це було майже безпечно, бо на мене Марина вже не зважала. Натомість задумано вдивлялася вдалечінь, вираз її обличчя був якийсь розвіяний і неуважний, наче бачила зараз перед собою не дерев’яні рундуки торговища й не метушливих голубів, а щось геть інше.
Коли ж нарешті вона заговорила, голос її був притлумлений, наче лунав звіддаля.
— Коли все тільки починала, я була дуже схожою на тебе. Аж божеволіла від шоколаду відтоді, як про нього дізналася. Я мала стати дружиною рибалки; саме до такої долі готували всіх дівчат нашого роду. Але я цього не хотіла…
Вона звільна похитала головою.
— Якось один із човнів, що прийшов до нашої гавані, привіз на облавку шоколад. Уперше скуштувавши його, я пішки дісталася до столиці. А відтак вирушила аж за море, до Вілленни, бо дізналася, що тамтешні шоколатьє найкращі. Розумієш, мені завжди кортіло бути найкращою. Отже, я працювала… і нарешті знайшла собі місце, де могла вчитися. Я була наймолодшою шоколатьє в місті, до того ж єдиною жінкою… ох, як же ж я цим пишалася!.. — Вона форкнула. — Просто втямки забрати не могла, що щось може піти не так. Навіть думки не припускала, що таке взагалі можливо, байдуже, на які експерименти зважувалася чи хай із ким гиркалася, начхати, якою мірою складна була справа, за яку бралася, поки всі тільки й чекали, коли я нарешті схиблю… А потім…
Голос її стишився до ледь чутного пошепту.
— Під час заключного туру міжнародного конкурсу, за присутності всього двору, усіх суперників я подала королеві Вілленни — особі, чий смак важив найбільше в усьому королівстві — шоколадний крем зі скислим молоком…
Вона тремко перевела дух.
— Це, бач, була мені відплата — хтось приніс сквашене молоко на кухню просто напередодні конкурсу, щоб у такий спосіб помститися за мою зухвалість. Так, мені слід було скуштувати його, перш ніж використовувати. А мені того разу навіть на думку не спало, що якість молока треба перевірити…
Губи її скривилися.
— Я, бач, була надто заклопотана, уявляючи всі ті визначні речі, до яких візьмуся після перемоги. Я ж перемагала в усіх конкурсах аж до того дня, тому жодного сумніву у власному виграші не мала… аж до тієї миті, коли королева поклала ложку крему до рота. Який у неї був вираз обличчя, коли вона скуштувала його — а потім виплюнула в усіх на очах, бо він був просто огидний!
Марина на мить заплющила очі, на запалих щоках пролягли зморшки. Потім вона рвучко видихнула.
— Отже… Усі ці придворні жевжики того вечора досхочу покепкували з мого шоколаду. Королева й сама зволіла пожартувати з цього приводу… і її заувагу вже наступного дня надрукували в газетах. А ще за день усі містяни переповідали одне одному дотеп її величності, і незабаром навіть назва мого шоколадного будинку перетворилася на якусь присмішку. І я могла б тобі розповісти ще чимало огидних подробиць щодо того, як усе в мене пішло шкереберть… але в будь-якому разі значення має тільки одне: я зазнала поразки.
Вона розплющила очі, але важкий погляд спрямований був не на мене.
— Я зганьбилася перед найвпливовішими містинами королівства, але — і саме це було найважливіше — я зганьбилася у власних очах. І тієї миті я б усе віддала, аби лише мати змогу згорнутися клубочком і зникнути назавше, щоб мені просто не довелося жити далі з усвідомленням власної невдачі…
Я тихо глитнула, вчепившись у ручку важкого кошика Ґрети.
— Ну що тобі сказати… — мовила Марина коротко. — Я була дурепою. Просто дурепою, та й по всьому. — Вона розвернулася до мене, очі її небезпечно зблиснули, наче в дракона, який зараз спочиває, але вже за мить здатний пирхнути полум’ям.
— Не існує людини, яка б завжди все робила правильно, Авантюрино. Жодної такої людини не існує! І в нашому житті є миті, які ми залюбки викреслили б, якби була така змога. Але коли я сама зазнала оцієї невеличкої поразки… — Її обличчя скам’яніло. — Власне, я все втратила. Просто все втратила, та й годі. Мій шоколадний будинок, мій статус у місті, мої так звані друзі… усе це здиміло за мить через мої дурнуваті самовпевненість і нерозважливість.
Вона потупила очі на свою долоню, що й досі спочивала на парапеті фонтана.
— Отже. Я знаю, що воно таке — коли тобі кортить просто сховатися й зализувати рани десь у темному закутку. Але… — Вона звела на мене погляд, і обличчя в неї було люте. — Ти що, і справді вважаєш, ніби я так і просиділа ціле життя самотою, жаліючи себе? Ні! Я знайшла Горста, якого також зацікавила можливість розпочати нову справу. У нього були свої причини, щоб поїхати з Вілленни, свої проблеми, від яких йому кортіло вшитися. Отже, ми це обмізкували та обрали Драхенбурґ. Гарне велелюдне місто в багатому королівстві, з добрими торговельними зв’язками по всьому світу, ще й достатньо далеко від Вілленни, щоб не натрапити на знайомих. Загалом непогане місце, щоб почати все спочатку. Ну, принаймні ми так вирішили… — Вона зітхнула й глянула на мене.
— Вибачте, — пробурмотіла я. Уперше у житті я промовила це вголос, видушила ці слова з горла, наче рінь. Наші очі зустрілися. Я похнюпилася, наче
