Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
— Ні! — вигукнула я. — Не розумію!
Вона легенько потиснула мої руки, а потім відпустила. Похитала головою. Її батько й сестра вже рушили до дверей.
— Я щиро зичу вам усього найкращого в майбутньому.
— У майбутньому мені не потрібна буде допомога. — Я майже задихалася від розчарування. — Мені вона потрібна просто зараз! Ви мусите вислухати мене! Зачекайте!
Але кронпринцеса з тією ж лагідною, співчутливою усмішкою вже повернулася до посіпак лорд-мера.
— І вам обом я також бажаю успіху у виконанні вашого громадянського обов’язку.
— Дякуємо, моя леді, — послугачка лорд-мера схилила голову, присівши у вигадливому реверансі. Проте я помітила, як вона вишкірилися, навіть не намагаючись це приховати, і від того шлунок у мене скрутило болем.
Коли кронпринцеса слідом за батьком вийшла із шоколадного будинку, не звернувши жодної уваги на мої розпачливі заперечення, дзвіночок над дверима зловтішно дзеленькнув. У горлі я відчула присмак жовчі, такої самої гіркої й пекучої, як полум’я, яке я втратила.
Цього просто не могло бути!
Але це сталося.
Покинувши родинну печеру, я прагнула довести, що чогось варта. Але, як і попереджала матінка, я зазнала невдачі.
Моє розпачливе ревіння луною розійшлося спорожнілою залою.
Розділ п’ятнадцятий
Менше ніж за десять хвилин після того, як я приготувала перший у своєму житті гарячий шоколад, щойно переповнене галасливе «Шоколадне серце» геть спорожніло. Відколи пішли королівська родина та інші відвідувачі, жодного витріщаки не залишилося біля вітрини. Навіть помічниця лорд-мера провела в шоколадному будинку не більше ніж дві хвилини. Її супутник зазирнув у кухню, але навіть не зволів туди зайти.
— Наче все нівроку, — гукнув він.
— Яке полегшення, просто диво. — Посіпачка лорд-мера зі злосливою посмішкою виписала нам сертифікат про пройдену перевірку. Аж сяючи, вона поклала його на найближчий столик. — Яке щастя для вас, що всі ці жахливі чутки тепер спростовані! Я перекажу лорд-мерові вашу найщирішу подяку.
Рука Сілке міцніше вчепилася в моє плече, але в цьому не було жодної потреби. Я просто вискалилася у відповідь на кпини цієї жінки. Навіть гарчати сил не було. Якби ж то моя воля, я б заховалася під розташованою якнайдалі звідси горою і ніколи б не потикалася назовні. Але тієї миті я не годна була і зі стільця звестися, хай навіть мені пообіцяли б печеру, повну золота. Я програла в боротьбі за власну територію. Для дракона дужчого приниження годі було вигадати.
Коли вхідні двері нарешті з виляском зачинилися за ними, Сілке уривчасто зітхнула.
— Ф-фух!
Вона важко опустилася за «королівський» столик навпроти мене, потім подалася вперед, коли щось упало їй в око. Підхопила найближчу філіжанку, принюхалася й ковтнула. Очі її розширилися.
— Овва, — вигукнула вона. — Може, уже й не гарячий, але шоколад і справді нівроку!
Сміх і лють водночас вирували в мене всередині, і я сама вже не годна була розрізнити, що з них що. Мені кортіло спалити ціле місто полум’ям, що вихоплювалося з мого вже-не-полум’яного горла. Мені кортіло роздерти світ пазурами, яких у мене не було.
Сілке ковтнула ще, уже більше, аж раптом двері на кухню в мене за спиною широко розчахнулися.
— На Бога, що тут сталося?.. — із розпачем видихнув Горст.
Серце в мене впало. Насилу, заледве рухаючись, я розвернулася до нього.
За спиною в Горста стояла Марина. Руки в неї були схрещені на грудях, а обличчя здавалося геть позбавленим будь-якого виразу. Вона звільна роздивлялася спорожнілу залу, і нарешті її очі зупинилися на мені, що сиділа за «королівським» столиком, на якому стояли три найкращі філіжанки й шоколатьєре.
Мені враз перехопило дух. Таке розчарування я вже бачила раніше — в очах моєї матусі. Але досі ніколи, жодного разу мені не траплялося його бачити в погляді Марини.
Сілке розсміялася, але її сміх різонув мені вуха.
— Гожі новини, — мовила вона з кривою посмішкою і здійняла сертифікат. — Ви пройшли санітарну перевірку лорд-мера.
— Перевірку… що? — Горст похитав головою, обличчя його аж пополотніло від жаху. — Нас же щонайбільше двадцять хвилин не було! — вигукнув він. — Що аж такою мірою страшного могло статися за такий короткий проміжок часу?
Сілке форкнула, звела філіжанку до губ і відкинулася на спинку стільця.
— Вам як, усе від початку до кінця розповідати? Чи можна тільки найголовніше? Авантюрино, як гадаєш, що краще?
— Так, Авантюрино, — уперше порушила тишу Марина. Голос її був невиразний і зимний. — Розкажи нам, будь ласка, що тут сталося?
Від цих слів кожен дюйм шкіри в мене на спині взявся сиротами.
Я впізнала цей тон. Хіба ж могла я його не впізнати? Я чула його від матері сотню разів, коли вона вчергове мала намір з’ясувати, де я схибила… і то вкотре.
Мама попереджала мене, що я не такою мірою сильна, як мені здавалося. Її б просто обурила думка про те, що я можу самотою вийти на такий важливий герць — битву за шоколадний будинок. Вона ніколи не довірила б цього мені.
Аж тут Марина роззирнулася.
— Стривайте-но. Звідки це горілим тхне?
Не чекаючи на відповідь, вона гайнула крізь двостулкові двері назад до кухні.
Кухня…
Боже, ні. Шоколадні тістечка! Я ж залишила їх у духовці, коли, не тямлячись, помчала сваритися з помічницею лорд-мера!
Як я могла про них забути!
Острах аж притис мене до стільця. Горст також помчав за Мариною, і двері за ним захряснулися.
Уже за мить загримів гучний голос моєї винаймачки.
— …Та ти глянь лишень на цей жах! Вони ж згоріли!
— Йо-о-ой, — зойкнула Сілке та схопилася зі стільця. — А піду-но я краще гляну…
А я не годна була дивитися на той безлад, що його спричинила. Я взагалі ні на що була не годна — хіба отак сидіти, наче мене правець побив. Тим часом Сілке помчала за Горстом і Мариною, і за мить із-за двостулкових дверей пролунали їхні голоси.
Що саме Марина сказала про мене Горстові, щойно мене побачила?
«Жодне цабе не образиться, коли я викину її, якщо з неї не буде користі».
Я не спромоглася захистити
