Вітер у вербах - Кеннет Грем
Ти забудеш про морок і страх
І радітимеш барвам світанку,
Побачиш, я зможу, прийду, допоможу,
А ти це забудеш до ранку.
— Очерет зітхає та підхоплює: “Забудеш, забудеш”, — і ці слова поволі сходять на шелест і шепіт. А далі знову голос починає:
Щоб не було ні крові, ні ран,
Хитрі пастки шукатиму ревно,
Розплутаю сильця, звільню твої крильця —
А ти це забудеш напевно!
— Підпливи ближче до очерету, чуєш, Кроте, ближче! Я вже майже нічого не чую, дуже-дуже слабенько.
Я підмога і втіха, зову
Тих, хто лісом похмурим блукає,
Хто б не втрапив в біду, я заблуду знайду,
А він хай усе забуває!
— Ближче, Кроте, ближче! Ні, тепер уже все. Замість пісні шелестить очерет.
— А що вони означали, ті слова? — запитав здивований Кріт.
— Чого не знаю, того не знаю, — щиро зізнався Ондатр. — Що почув, те й переказав. Ага! Ось вони знову, тепер уже повні та ясні! О, нарешті, це щось справжнє, неповторне, просте… пристрасне… досконале…
— Ну що ж, давай послухаємо, — мовив Кріт, чесно прокунявши під палючим сонцем кілька хвилин.
Але йому ніхто не відповів. Кріт зиркнув на Ондатра — і все стало зрозуміло. З виразом невимовного блаженства на мордочці, так ніби він ще слухав вітер в очереті, натомлений Ондатр спав, як немовля.
Розділ восьмий
ЖАБСОВІ ПРИГОДИ
Опинившись у вогкій та смердючій темниці, Жабс відчув, як густий похмурий морок середньовічної фортеці відділив його від решти світу, в якому світить сонце і біжать рівнесенькі шосе, в якому він ще вчора був щасливий та почувався так, немов усі дороги Англії належали йому. Отож, він розтягнувся на підлозі на повен зріст, і стало йому так гірко, так важко й тужно, що він аж заридав.
— Усе, кінець усьому, — заголосив він. — У будь-якому випадку, мені тепер точно кінець, а отже, це кінець усьому. Не буде більше Жабса, чудового Жабса, багатого, гостинного, незалежного, безтурботного і ґречного! На звільнення ніякої надії, — побивався він, — я нестиму суворе покарання за зухвале викрадення чудового автомобіля, за лайку та образу полісмена! — Жабса знову здушили ридання. — О, який я дурень! — не вгавав він. — Всім тим, хто ще вчора був радий зі мною знатися, сьогодні доведеться забути навіть ім’я Жабса! О мудрий старий Борсук! — казав Жабс. — О розумний, кмітливий Ондатр і добрий Кріт! Як тверезо ви про все міркуєте, як розумієтеся на людській вдачі, для вас немає таємниць! О бідолашний, усіма покинутий Жабс!
І так, голосячи вдень та вночі, він провів кілька тижнів. Жабс відмовлявся від їжі та легеньких полуденків, а похмурий старий наглядач, знаючи, що в’язневі кишені не порожні, натякав: якщо Жабсові чогось не вистачає, то він, наглядач, за розумну винагороду міг би принести це з волі.
Старий мав доньку, гарну дівчину з добрим серцем. Вона допомагала батькові по службі. Дівчина дуже любила тварин, і крім канарки, чию клітку вдень чіпляли на цвях, вбитий у товсту стіну вежі (на превелике невдоволення тих в’язнів, які любили придрімнути по обіді), а на ніч накривали серветкою та ставили на столик у вітальні, дівчина тримала кількох рябеньких мишок і непосидючу білку, що постійно бігала в колесі. Одного дня донька, якій було шкода Жабса, сказала:
— Тату! Я не можу бачити, як цей нещасний тане просто на очах! Можна, я буду піклуватися про нього? Ти знаєш, як я люблю тварин. Годуватиму його з рук, сидітиму коло нього і все таке інше.
Наглядач відповів дівчинці, що вона може робити з Жабсом усе, що заманеться. Йому вже несила було терпіти цього в’язня, завжди похмурого, надутого і чорного, як туча. Того ж дня дівчина перебрала турботи про Жабса на себе і постукала у двері його камери.
— Так, Жабсе, не вішати носа! — рішуче мовила вона, переступивши поріг. — Сядь, заспокойся, витри сльози і спробуй тверезо поглянути на речі. І ще — бодай чимось пообідати. Диви, що я тобі приготувала, щойно з печі!..
То була печеня, накрита мискою, і її запах вмить заполонив усю тісну темницю. Жабс, який плазом лежав на долівці, відразу ж відчув аромат, і на мить йому сяйнула думка, що життя — не така вже кепська і безнадійна штука, як здавалося. Та він усе одно голосив, вибрикував ногами і ніяк не давав себе заспокоїти. Мудра дівчина не стала сперечатися, а просто вийшла, а що запах страви залишився в камері, то Жабс час від часу переставав ридати, замислено потягував носом, і думки його поступово переходили на інші, приємніші теми: він думав про лицарство, про поезію, про подвиги, які ще доведеться звершити, про широкі луки та корів, що бредуть ними, підставивши боки сонцю і вітру, про рівненькі трав’яні газони, про нагріті сонцем левкої, по яких снують бджоли, про миле серцю брязкання посуду, що його розставляють на столі в Жабс-холі, згадував, як риплять по підлозі ніжки крісел, коли всі підсуваються до столу, збираючись трапезувати. Повітря в темниці сповнилося п’янкуватим присмаком. Думки Жабсові переметнулися на друзів, які неодмінно мали знайти якийсь вихід, на адвокатів, що просто мусили виграти цю справу. Яким же він був віслюком, що не подбав про адвокатів. Насамкінець в’язень став думати про власну кмітливість і винахідливість та про вершини, на які вони могли б здійняти Жабса, аби той тільки захотів ними скористатися, і на цьому зцілення Жабса було майже закінчене.
Минуло кілька годин, поки дівчина повернулася з тацею, на якій стояла чашка запашного паруючого чаю і тарілка з купкою ще гаряченьких тостів, підсмажених з обох боків і густо намащених маслом. Масло застигало на ніздрюватих хлібцях золотистими крапельками, неначе мед на бджолиному стільнику. Запах намащених тостів просто заговорив із Жабсом, він промовляв про теплу кухню та сніданок морозяного сонячного ранку; про затишний куток біля каміну у вітальні, в якому так приємно відпочивати зимовими вечорами, коли не треба йти надвір, а можна сісти, обперши ноги в пантофлях об камінну
