Все починається в тринадцять - Валентин Бердт
Жанна посміхнулася, тішачись із безпорадного плазування суперниці, описала над кладовищем коло й спустилися до Безвідерної.
— Народжений повзати довго в кредит ходив пішки, — зловтішно мовила Жанна й штовхнула жінку ногою в бік.
Та вмить беркицьнулася на бік і заголосила:
— Ноги цілуватиму! Все робитиму, що скажеш! Тільки не вкорочуй віку!
— Нічого не вдієш. Ти його сама вкоротила.
— Не зараз! Дай пожити ще день. Нехай діти хоч поховають мене, як людину.
— Ти й так в борг живеш, стерво. Скаменій з розплющеними очима! — Жанна повільно провела рукою над головою Безвідерної, потому тричі обійшла навколо неї, щось промовляючи.
Густа трава навколо жертви закишіла червами та пацюками, й за мить живий килим щільно вкрив її тіло.
— Що ж, нехай буде по-твоєму: поживи ще з півгодини, доки черви сточать твоє смердюче м’ясо, а на світанку кісточки розтягнуть собаки. Згодом дійдуть руки й до твоїх діточок. Отже, спи спокійно, моя подруго. Нарешті ми з тобою квити, — Жанна вдоволено посміхнулася й здійнялася в небо.
Та вмить її сили, які ще хвилину тому легко підкорювали стихії природи, швидко почали танути. Вона розгубилася, метушливо кидалася з боку в бік, сподіваючись устигнути покінчити з хлопчиськом.
Створений відьмою вихор слабшав, сутужно завивав, витанцьовував навколо шматка тракторної гусениці. Зрештою він відірвав від землі шмат металу й поніс його до кладовища. Вихор не раз зупинявся, щоб знову підійняти в повітря залізяччя, що вислизало з його знесилених повітряних обіймів.
* * *
Я дарма переймався, що не видно місяця, бо трішки підсвічували спалахи блискавки. Розпочну з найлегшого: витягну той цвях, який забив власноруч. Лівою рукою намацав голівку гвіздка, а в правій напоготові тримав плоскогубці. Далі справа техніки: добряче стиснувши голівку плоскогубцями, з усієї сили потягнув на себе, та вони сприснули і я з усього розмаху луснув себе по підборіддю, аж зуби клацнули. В роті відчув солонуватий присмак крові. Губи так розквацював, наче хто кулаком зацідив.
Ще кілька спроб — і цвях витнувся на кілька сантиметрів. Тепер з ним легко впоратися. Трішки підважив, і він слухняно виринув зі струхлявілої деревини. Щоб зручніше витягувати цвях, я усім тілом кілька разів налягав на хрест, через те він добряче розхитався. Це додало зайвого клопоту, бо в найважливіший момент він відхилявся вбік, зриваючи плоскогубці з голівки старого цвяха. Мабуть, я б довго возився, якби не здогадався видлубати стамескою навколо цвяшка невеличке заглиблення, щоб плоскогубці могли добре вхопитися за нього. Нарешті все підготував, наліг і поступово, сантиметр за сантиметром почав визволяти цвях із багатолітнього ув’язнення.
* * *
Відьма жадібно вдихнула запах згорілих людських тіл. Вихор високо здійняв шматок металу й поніс над кладовищем.
Постать хлопчика, який вовтузився десь там внизу біля могили видалася Жанні надто дрібною мішенню. Декілька разів прицілившись, вона вирішила знизити висоту. І саме в цю мить відчула, що з її повітряних обіймів вислизає залізяка, якою вона хотіла поцілити в хлопця, а її повітряне тіло повільно розпадається на міріади тоненьких струменів. Це був крах...
Гаразд! Нехай буде кінець, але ж не остаточний, бо ще можна перекинутися старенькою бабусею! Повернутися до звичного життя і покірно чекати смерті. Знахарка заметушилася, нервово хапаючи шматки власного одягу, яким уже бавився прохолодний вітерець серпневої ночі. Однак Жанна вже не могла нічого вдіяти: і подоба самотньої бабусі, й образ хмаринки в небі та ще десятки інших форм, які були підвладні їй стільки років, — всі вони покинули її назавжди. Вона мала стати тим, чим зрештою стають усі відьми наприкінці життя. Повільно згасала свідомість, у закутках якої судомно тріпотіло останнє бажання: побачити, як шмат заліза проламує підлітку череп.
Жанна зникла, випустивши над могилою Тетяни металевий тягар...
* * *
Я наліг на хрест, цвях несподівано піддався і вмить опинився на волі. В ту ж мить хтось накинувся на мене ззаду. Хрест затріщав, і ми разом повалилися на землю. Та як ми впали! Аж земля задвигтіла. Я гадав, що це розступається земля на могилі Тетяни. Заплющив очі й захникав, міцно хапаючись руками за суху траву. Проте хрест боляче давив груди, а земля під розкинутими врізнобіч ногами нікуди не зникала. Щось вологе і шершаве торкнулося моєї щоки. Я злякано поглянув у бік нападника: прямо переді мною, переминаючись з лапи на лапу, стояв Полкан. А на тому місці, де ще хвилину тому був хрест, — лежала купа якогось залізяччя...
Я обійняв песика за шию, уткнувся обличчям у шерсть і, схлипуючи, прошепотів: «Полкане, друже, коли б ти знав, як я хочу до Харкова...»
Пес, який на прогулянці зазвичай ішов поруч, плутаючись під ногами, чи губився десь позаду, цього разу очолив ходу, випередивши мене на кілька кроків. Стиснувши рукою в кишені два цвяшки, я плівся слідом. Мені було байдуже, чи правильно ми йдемо, чи ні.
Раптом Полкан зупинився й заходився гавкати в бік соняшникового поля, раз по раз поглядаючи на мене. Напевне, десь там причаївся заєць, а може, їжак. Полкан зрозумів, що я не збираюся перейматись його проблемами і, метляючи хвостом, шаснув у соняшники. Нехай побавиться. Тим часом присяду на хвилинку. Безсонна ніч давалася взнаки. Два бажання: їсти і спати — нічого іншого в світі наче й не існувало. Пес перестав гарчати й заходився там так вовтузитись, що аж соняшничиння заходило ходором. З їжачком він би так не тішився. Заєць би давно накивав п’ятами. Що б це могло бути? Довелося зводитися на ноги, йти на допомогу. Пес навіть не звернув на мене уваги, бо був дуже зайнятий: вхопив зубами велосипед за раму і заповзято сопів, буксуючи ногами, й ніяк не міг зрушити з місця.
— Давай я, — відсторонив Полкана і поволік розтрощений велик до дороги.
Коли дорога вислизнула з обіймів соняшникового поля, я озирнувся, щоб поглянути на хутір: в нічному небі над Глибокою Криницею палала заграва. Нехай горить все к бісу! Правда, Олег, мабуть, шкодуватиме, що не встиг зібрати врожай.
«Вікно»
З останніх сил я доволік велосипед і кинув його просто посеред двору. Чого ховатися? Це не той випадок, коли можна щось збрехати. Виніс Полкану поїсти й накинув на нього ошийник.
— Даруй, друже. Дружба дружбою, а служба службою.
Тільки вклався — продзеленчав будильник. Зараз батько почне збиратися до Тростянця. Бабусю сьогодні мають виписати з лікарні. Вийде він на поріг і перше, на що наткнеться — понівечений велосипед. Що мушу говорити? В очікуванні кари, не помітив, як провалився в сон.
* * *
— Не заважай, нехай дитина поспить.
— Надивитися хочу. Бо скоро ж
