Все починається в тринадцять - Валентин Бердт

Стрімким вихором вона знову здійнялася в небо, розштовхуючи хмари. Там місяць, і він має зарадити біді. Це — остання можливість, рятівний човен для потопаючих, останній патрон, який власноруч випускають собі у скроню, щоб не потрапити в полон до ворогів.

Над Глибою Криницею розступилися хмари, у височині замерехтіли зорі, а десь над Ліщинівкою палахкотіла заграва блискавок, вітер здіймав куряву на дорогах, по кутках гавкали собаки. Стара відьма з погордою оглянула все довкола. Відігнала подалі хмари і в зоряну безкінечність виголосила таємне закляття. Але місяць байдуже мовчав, освітлюючи м’яким світлом Глибоку Криницю. Відьма ще раз звернулася до нього по допомогу, але марно. Кілька годин тому місяць міг би врятувати загублену мрію Чорної Тамари, але на цю мить виявився безсилим, оскільки перебував у фазі затемнення. Рятівна шлюпка наскочила на коралові рифи і розлетілася в друзки… Останній патрон просвистів мимо скроні на кілька міліметрів…

Протяжно, як підстрелений звір, завила стара відьма. Заскреготіла зубами і була вже ладна впасти каменем на землю. Та раптом схаменулася: а як же помста?!

Знахарка зареготала гучніше за грім. Регіт докотився аж до Ліщинівки й налякав багатьох, хто ще не спав о тій порі й пам’ятав чоботаря, який колись повісився на вербі...

Щоб переконатися, що до неї повернулася сила всіх вітрів, відьма вистелила по землі стиглі колосся хлібів і викресала з хмар цілий сніп блискавок, одна з яких влучила в торішню скирту соломи. Висушена сонцем і вітрами солома вмить спалахнула, відсвічуючи багрянцем у вікнах крайніх хат Ліщинівки.

По маківках дерев, кущах, чагарниках пройшовся вітер, на галявині біля сільбуду, де юрмився натовп, здійнявся вихор. Старі й молоді, вродливі й зовсім страховиська, високі та карликові, горбаті та стрункі, стрижені й довгокосі, сиві й фарбовані, в сукнях, джинсах і спідницях — вся ця строката юрба крутила головами на всі боки за кожним подихом вітру, який сердито шарпав дерева, торохтів задраними шматками заліза на даху сільбуду, гримав розкритими навстіж хвіртками порожніх дворів.

В полі горіла скирта, дотлівала тополя край хутора. Негода заходилась господарювати: в лісі розчахувала навпіл стрункі високі сосни, зривала випрану білизну в дворах. Собаки — і ті принишкли.

Ніч третя

— Сергію, це ти щось нахімічив?! — невдоволено запитав батько, коли раптово погасло світло, — бо саме мав розпочатися футбол.

— Я?! Та я від ноутбука не відходив.

— Схоже, що знеструмили все село. І довго це триватиме? Мабуть, блискавка пошкодила лінію.

Вийшли на поріг. Батько дістав з багажника «Москвича» потужний аварійний ліхтар.

Мій похід на кладовище опинився під загрозою, бо ось-ось мав розпочатися дощ. Блискавки полосували темряву. Подумаєш, чи не перешкода! Єдине, чому завадить дощ, так це велосипедові. Дорога до Глибокої Криниці розкисне за п’ять хвилин. Доведеться йти пішки. Дарма, що промокну до нитки — дощ літній, теплий. Не захворію.

Поки батько порався біля машини, я шаснув до комори, щоб перенести завчасно приготований інструмент ближче до хвіртки. Гадав, що мені знадобляться плоскогубці, молоток і стамеска. Витягнути той цвях, що забив я, буде легко, а от перший — складніше. Іржа добряче підточила метал біля голівки, і вона може відірватися, як тільки стисну цвях плоскогубцями. І тоді без стамески його не витягнеш.

Я жалкував, що звечора не додумався сховати велосипед за хлівом. Зазвичай на ніч на двері сараю вішають великий замок. Тепер без ключів не обійтися, а висять вони з купою інших на цвяшку в кухні. Це за два кроки від батькового ліжка — запросто можна спалитися. Та що тепер вдієш? Доведеться чекати, доки він засне. От тільки коли це трапиться? Зараз обкладеться газетами, поставить на стіл ліхтар і буде читати. Я випередив батька і першим прослизнув до хати. Він ще затримався в коридорі, зачиняючи двері, а я тим часом намацав у пітьмі зв’язку ключів. Спробуй-но вибери серед цієї купи саме ті, що потрібні! В темінь кімнати пробилося світло ліхтаря. Я відсахнувся від стіни й зробив кілька кроків убік, де стоїть стіл.

— Здається, комп був на цьому столі, — я зробив вигляд, ніби шукаю ноутбук.

— Перебазовуйся до мене в кімнату. Я приляжу почитати, а ти будеш займатися своїми справами. Що, знову зламався?

— Ні. Я його вдосконалюю.

— Сергію, ти все ж таки поверни його. Я трохи почитаю, та й ти не засиджуйся. Завтра бабусю виписують з лікарні.

Добре, що батарея ноута була заряджена повністю. Перевірив, що діється ВКонтакті. За кількістю надісланих повідомлень було легко здогадатися, що літо добігає кінця: однокласники, товариші з сусідніх будинків та під’їздів — усі повернулися з відпочинку й припали до комп’ютерів.

Була звістка і від Тетяни: «Нарешті зрозуміла, яку програму ти прагнеш створити. Вибач, це через моє втручання в тебе дещо не ладилося. Тепер, коли необхідні програми завантажені, можна вважати, що проект на низькому старті. Сподіваюся, він буде вдалим. Знай, що потенціал, закладений у програму, не повинен зробити її забавкою. Ти дізнався про маловідомі закони двох світів, які настільки тісно переплітаються між собою, що часом важко відрізнити потойбіччя від реальності. За цей час ти багато пізнав того, про що не пишуть у жодних підручниках, і цілком заслуговуєш, щоб твоя мрія здійснилася. Відтепер ти повноцінний власник проекту. Але про нього ніхто не повинен знати, навіть твої рідні. Не тому, що це таємниця, а тому, що він може зашкодити непідготованим людям, а разом з ними і ти постраждаєш. Жадібність, злість, заздрість — найкоротші дороги до нещасть. І доки люди з твого оточення з них не зійдуть, вони не повинні знати про цю програму. Нехай тебе не дивує моя обізнаність у комп’ютерній справі. Насправді все просто. Ти навіть і уявити не можеш, наскільки просто. Шкода, що наше спілкування обмежене в часі, а складнощі...», — на півслові текст обірвався.

«Ніч третя і остання», — написав я перший рядок повідомлення Тетяні й замислився: все те, що я збирався їй сказати раніше, тепер здавалося вже не таким і важливим. Поставив крапку і натиснув кнопку «Відправити». Хотілося бодай краєм ока поглянути, як змінилася моя програма, але час було вирушати. Прислухався, чи міцно спить батько, підвівся з-за столу, вимкнув комп і навшпиньки вийшов з хати.

На порозі сильний вітер ледь не збив мене з ніг, жбурнувши в обличчя жменю пилюки. Шалені пориви вітру скидалася на дихання невідомого велетня, який підкрався до Ліщинівки. Повітря було тепле й свіже, яким воно буває перед дощем.

Я зіскочив з порога. Дзенькаючи ланцюгом, з будки виліз Полкан і уважно стежив за мною. Мабуть, їсти хоче. Треба було винести йому щось, та вже якось добуде до ранку.

Я перевірив, чи достатньо накачані колеса, й вивів велосипед із хліва. Раптом щось торкнулося моєї спини. Від несподіванки перехопило дихання. Жалісливо заскавучав Полкан, вигулькнувши з-за мене, й лизнув щоку.

— А що б ти живий був! Ледь правець не вдарив!

Хто ж його відв’язав? Може, батько прокинувся? Я заспокоїв собаку, а потім обережно визирнув на подвір’я: нікого