Все починається в тринадцять - Валентин Бердт
Таких довжелезних повідомлень Андрій ще ніколи не писав, а це значить, що він серйозно захопився грою.
Стривай! А якщо в цій справі задіяти «Вікно»! Це ж скільки грошей можна отримати!!! Перед очима постало все багатство супермаркету «Електроніка». Звичайно, може, ще нічого й не вийде. Однак перспектива окрилювала! Ні, так і збожеволіти недовго, якщо не навчитися керувати емоціями. Спробував далі читати пошту. Та де там!
— Сергію, мені вже не раз попадалися на очі статті в газеті про те, що довго сидіти за цією заразою шкідливо для здоров’я, — кахикаючи, пробасив дідусь і почовгав надвір, щоб затягнутися сигаретою.
— У твоїх газетах такі дурниці пишуть, що й козі в голову не збреде, а от цигарки — це вже точно, що зараза, — втрутилася бабця.
— Справді, бабусю, комп’ютер шкодить.
— От бачиш, — озвався дідусь з порогу.
— Бабусю, кажіть, що вам допомогти? — я вирішив за роботою відволіктися від надокучливих і хвилюючих думок.
— Вік довгий, ще наробишся. Йди краще провідай своїх хлопців. Після обіду отримаєш завдання, коли вже так хочеш.
Дідусь дістав з горища старі покришки, колеса й почав ремонтувати велосипед.
«Бо людина без транспорту в епоху атома — це гнила лежача колода», — так він говорить.
* * *
Не змовляючись, усі зібралися в Дмитра на веранді. Про стихію, що наробила стільки лиха, не говорили хіба що коти. Та головною подією для нас було те, що за одну ніч не стало Глибокої Криниці. Хутірець вигорів начисто. Їм важко було в це повірити, а мені, як свідку подій, ще важче змовчати. Так кортіло вразити Оксану! Але ж я стримувався.
— Гайда на Ворсклу! — запропонував Олег. — Незабаром уже й літу кінець.
— Хороша ідея! — я охоче підхопив пропозицію.
— Тільки прихоплю покривало: страх не люблю лежати на піску, — мовив Дмитро.
— Гляньте — ось він, перед вами зманіжений цивілізацією мешканець великого міста-мегаполіса Конотоп, — жартував Олег.
Та скупатися нам того дня не судилося. Саме в той момент, коли ми обговорювали, який напій купити з собою на річку, в Олега задзеленчав мобільний. Ми зрозуміли, що телефонував батько. Радісне обличчя хлопця спохмурніло, він щось намагався заперечувати, але батько не хотів і слухати. Балачка тривала недовго. Кисло посміхаючись, Олег обвів усіх поглядом.
— Ну, кажи вже! Що трапилось? — не витримав Дмитро.
— Предки в дорозі. За три години будуть у Ліщинівці. Їм закортіло придбати путівку до Болгарії.
— Ось як! — зойкнула Оксана.
— Щастить же тобі! — сказав Дмитро. — А ми тут ціле літо, як на засланні.
— Я спробував батькові пояснити, що мені й тут непогано, а він і чути не хоче, — зітхнув Олег. — До їхнього приїзду треба спакувати торбу.
— Ти вже не повернешся? — запитала Оксана.
— Не знаю.
— Ну, путівка, мабуть, на два тижні та плюс дорога. Якщо й повернешся, то вже нікого тут не застанеш, — Дмитро швидко розклав усе по полицях.
— Ні скутера, ні ноутбука... Від нудьги ми тут збожеволіємо, — вів далі Дмитро.
І тут я зрозумів, що змінюючи «Події реальні» на «Події бажані», не передбачив те, що ноутбук зникне разом з Олегом. А дії, які я запрограмував у течці «Події бажані» будуть потребувати доповнень. А компа на той час уже не буде. Цікаво, чим все це скінчиться.
Добре, що якимось дивом (мабуть, автоматично) серед речей, які я прихопив із собою на літо в Ліщинівку, була флешка.
Я й перекинув з Олегового компа «Вікно» і став чекати розвитку подій.
На милування нема силування
Потяглися сірі одноманітні дні. Якщо чесно, то Олега з його витівками й незмінним веселим настроєм нам не вистачало.
Зазвичай після обіду ми виїжджали велосипедами до Ворскли, а вечорами, запасаючись насінням, сиділи на лавочці біля Оксаниного двору і розповідали кожен про своє місто, про клас, про школу. Звичайно ж, згадували пригоди нашого літа, яке так стрімко добігало кінця.
За цей час кожен з нас вилущив щонайменше по мішку насіння, з’їв причеп кавунів з динями і стільки ж яблук з грушами. Овочі та фрукти ми збирали по всіх ліщинівських садах та городах, бо не будеш же красти щовечора в одного й того ж господаря, адже нестача, сягнувши критичної кількості, стане помітною. А це вже подія, що приверне увагу всього села. Винуватців знайдуть одразу ж, бо дітвори, яку можна в цьому запідозрити, окрім нас, у селі немає.
Після соняшникового насіння, десь о десятій вечора, ми вирушали на пошуки десерту. Дмитрові було лячно, а мені після всіх пригод це було приємною прогулянкою. Тож він лишався стояти на шухері, а я прочісував баштан і швиденько вертався зі здобиччю.
Та згодом такі посиденьки й походеньки Дмитрові набридли, і він перестав приходити, мовляв, бабуся гнівається, що він десь вештається ночами. А ввечері йти одному до Оксани я ніяк не наважувався. Так і нидів кожен наодинці. Схоже, що програма ніби й розпочала діяти, але чомусь зволікає з найважливішими для мене епізодами.
Мене не полишало передчуття, що флешка, куди перекочувала програма, має десь пропасти. Тому я щодня перевіряв, чи вона на місці. Приємно було тримати її в руці й уявляти, що там, на крихітному просторі причаїлись неймовірна сила, здатна поміняти місцями день і ніч. Але без компа, без затиснутого в лівій руці цвяшка ця сила була всього лише мертвим ієрогліфом. Поряд із флешкою, в маленьку кишеню дорожньої валізи поклав дбайливо згорнутий талісман Дмитра. Повернусь до Харкова — одразу ж заламіную цей папірець.
Вже не один раз я заходився розмірковувати, чи варто про все, що зі мною трапилося, розповідати Андрієві. Звичайно, я гадав, що не слід цього робити, але як пояснити, звідки в мене взялася програма? Питань виникало чимало, і всі вони виявилися доволі непростими. Як їм дати раду?
* * *
— Серж,
