В забутій країні - Рахул Санкрітьян

з своїх прибічників, розумнішого за інших та ще й, кажуть, чаклуна. Однак минуло вже багато років, а Псаро (так звали того чоловіка) й досі не повернувся.

Почувши це ім’я, я здригнувся, неначе мене хто вдарив. Я згадав слова Рамешвара. Шівнатх Джаухрі, віддаючи йому в Наландському музеї амулета, попередив: “Стережіться Псаро!”

Чи не Псаро вбив ШІвнатха в його власному будинку в Данапурі? І чи не він, що вславився як чаклун, намалював на підлозі бога Анубіса з шакалячою головою?

Мені й перше було страшно, але я перелякався ще дужче, коли згадав отих двох чоловіків, що переслідували нас до Суеца.

— Який він на вигляд, той Псаро? — спитав я верховного жерця.

— Та вже минуло чимало років, відколи я бачив Псаро востаннє, але в нього таке обличчя, що забути його не можна. Він дуже старий, набагато старіший, ніж здається, коли подивишся на нього. На голові в нього немає жодної волосинки.

Я не втримався і ще спитав:

— А чи немає в нього на обличчі рубця? Яхмос здивовано глянув на мене і похитав головою.

— Ні, немає.

Я зрозумів, що помилився, коли вважав одного з наших переслідувачів за Псаро, і заспокоївся. Хіба ж міг я знати, що небезпека зовсім близько!

Ми піднялись у храм, і тільки-но я ввійшов до кімнати, як мені дали записку від Нохрі. Він кликав мене до себе в палац, розташований навпроти царського, на другому березі ріки.

Нохрі прислав по мене човен, і хвилин за десять я вже стояв перед ним. Тепер на Нохрі замість золотого обладунку була накидка з тонкого, прозорого серпанку. Полководець лежав на гарному ліжку. В головах у нього на невеликому столику стояв глечик із серафійським пальмовим вином. Коли я ввійшов до кімнати, Нохрі не тільки не встав, а навіть не поздоровкався зі мною — він тільки недбало вказав мені на крісло. Я не сів. Тоді він мовив різко:

— Як собі хочеш, але я вважаю, що це негарно: ти — особистий жрець богів — І стоїш переді мною, а я, хоч мені підкоряються тільки прості смертні, лежу в постелі. — І він глузливо посміхнувся.

— Жерцеві завжди властиве смирення, — відповів я.

— Можливо, але воїнові воно не потрібне. Ну, а чи ти уявляєш собі мою силу?

— Я знаю, що ти командуєш армією цариці і що після неї ти наймогутніша людина в цій країні.

— А чи не вважаєш ти, що цариця може що-небудь зробити проти моєї волі?

— Коли цариця вітала богів, я помітив, що вона не почуває великої поваги до могутнього Нохрі.

Нохрі засміявся:

— Цариця боїться мене, але боги наганяють на неї ще більший страх. Згодом вона пожалкує, що була така нерозумна. От Анубіс доторкнувся до мене, а я, бачиш, живий і досі.

— Але смерть може прийти першої-ліпшої хвилини, — сказав я.

Дуже хотілось мені дізнатися, що він думає про нас, і тому я наважився гратися з вогнем.

— О Тутмосе! Я людина відверта і хочу, щоб і ти був відвертий зі мною. Я ж солдат, а ти повинен знати, що солдати не ховають своїх думок.

— Я теж люблю говорити все просто у вічі.

— Добре, подивимось! Тож розкажи мені все, що ти знаєш про Серафісів амулет.

На щастя, моя шкіра була вкрита фарбою, і Нохрі не міг помітити, як я зблід.

— Я знаю, що вже минуло чимало років, відколи цей амулет вкрадено і вивезено звідси. Знаю я і те, що тільки за його допомогою можна відімкнути Серафісову гробницю.

— О, ти багато чого знаєш! Але звідки ти дізнався про все це?

— Від Яхмоса.

— Я бачу, цей старий жрець і справді зовсім дурний! Яхмос може вивчити напам’ять усі легенди й перекази про богів, але на людях він ніяк не розуміється. Зате Нохрі зроблено з іншого тіста. Я чув, що Гор — син Озіріса й Ізіди, а Анубіс — син Нейт, яка плаче в пустелі. Чи це не ті самі боги, ідо ходять за тобою, мов ягнята? Я дуже радий, що не гаяв часу на вшанування їх. Я вивчаю богів так само, як і людей, а зараз, Тутмосе, хочу розібратися в тобі.

Сказавши це, Нохрі схопився з ліжка і швидко відсунув завісу, що висіла за моєю спиною. Я озирнувся і мало не скрикнув від жаху: позаду мене стояв той, кого я вже бачив раніше.

— Псаро, ану подивись пильно на цього чоловіка, що прикидається жерцем. Хто він такий? — голосно спитав Нохрі.

Мені забракло мужності дивитися просто в обличчя Псаро — я зразу пізнав його. Худе, охляле тіло, лиса голова, зморшкувате обличчя, холодні очі! Це був той самий чоловік, якого ми бачили на “Лотосі”. Саме він, а не хтось інший, вкрав у нас амулета, і саме його кінець кінцем добре-таки обдурив пан Чан. Тепер я був майже впевнений, що це він убив Шівнатха Джаухрі.

Розділ XVII
ЗУСТРІЧ З ЦАРИЦЕЮ

Старий так пильно дивився на мене, наче хотів пронизати поглядом наскрізь. Уникаючи його, я одвів очі і раптом помітив за спиною у Псаро молодого чоловіка, який теж плив разом з нами на “Лотосі”.

Нохрі поклав руку мені на плече, і я добре відчув, який дужий цей серафієць: він торкнувся до мого плеча тільки чотирма пальцями, а мені здалось, що я не витримаю величезної ваги, яка навалилась на мене, і от-от упаду на землю.

— Ну, Псаро, дивись добре. Чи знаєш ти цього чоловіка? Чи зустрічав ти його коли-небудь у тій дивовижній країні, що лежить за пустелею?

Я почував приблизно те саме, що почуває кривавий убивця, який сидить за міцними ґратами на лаві підсудних і чекає вироку суду.