В забутій країні - Рахул Санкрітьян

Я ладен був хоч зараз покинути Мітні-Хапі, бо перебувати тут ставало дедалі небезпечніше. До того ж я вже вдовольнив свою допитливість ученого. У цій країні я побачив більше цікавого, ніж сподівався. Але як вибратися звідси й не загинути? Якщо навіть нам пощастить утекти з міста, ми однаково не врятуємось: тікати через пустелю годі й думати, а іншого шляху ми не знаємо.

Поки я висловлював товаришам ці сумні думки, пан Чан спокійно сидів на підлозі і слухав мене, спершись підборіддям на коліна.

— Не треба занепадати духом, професоре, — сказав він, коли я закінчив. — Я цілком згоден з вами, що пробувати знову перейти пустелю — безумство. Але я почув, що повернувся Псаро, а це, мені здається, добра ознака.

— Як добра ознака? — аж крикнув я. — Та тільки-но він дізнається про нас, не минути нам лиха.

— Ви не зрозуміли мене, професоре. Невже вчи думаєте, що Псаро повернувся через пустелю? — усміхнувся Чан.

— Не знаю, — відповів я.

— Я вважаю, що це неможливо, — сказав Чан.

— Чому ж?

— У нього не вистачило б сили на таку подорож: адже він набагато старіший за вас. Я добре розгледів його тієї ночі, коли мені довелося вкрасти в нього амулета.

— Але це ви тільки так гадаєте, — заперечив я.

— Ні, професоре, я ще не все сказав вам. В африканських лісах поширена хвороба, яка назавжди залишає слід на обличчі людини: губи спочатку синіють, а потім стають чорні. І ознаки цієї хвороби я помітив у Псаро. Отже, подорожуючи до Індії, він пробирався через ліси.

— Ви й це встигли побачити тієї ночі в Суеці? — здивувався я.

— Атож. Але тоді я розглядав його при світлі кишенькового ліхтарика і не звернув особливої уваги на це, але тепер починаю пригадувати. Моя голова — це щось подібне до складу: вона зберігає найрізноманітніші речі, про які я іноді й гадки не маю, а випливають вони в пам’яті лише тоді, коли в цьому є потреба… Але слухайте далі. Як мені відомо, ні на південь, ні на північ від цієї країни немає великих лісів, немає їх і в долинах Нілу й Собату. Та Псаро і не міг би добратися сюди з півдня, бо для цього йому довелося б накинути кругу і згаяти багато часу. Залишається тільки одна дорога — з південного сходу. Коли так, то ми з вами зможемо вибратися звідси тією самою дорогою, якою ішов Псаро.

— Що ж, може, ви й справді маєте рацію, — сказав я, відчуваючи, що Чанові слова збудили в мені якусь надію. — І що скоріше ми вирушимо в дорогу, то краще, бо сидіти довше у храмі нам небезпечно.

— Значить, ви пропонуєте тікати звідси при першій нагоді? — спитав мене Дхірендра.

— Звичайно. Але мене тривожить думка, що цариці загрожує смертельна небезпека.

Дхандас досі мовчки слухав нас, але після моїх слів несподівано встряв у розмову.

— Ми прибули сюди не для того, щоб рятувати якусь там царицю, і я не піду звідси, аж поки не побуваю в Серафісовій гробниці.

— Це неможливо. Якби ми навіть і знали її таємницю, то не змогли б справитися з жерцями, що її охороняють, — сказав Чан.

— Якщо ми спробуємо вдертись туди силою, це закінчиться для нас дуже погано. На мою думку, найкраще, що ми можемо зробити, — це залишатися друзями з усіма: якщо в нас буде хоч один ворог серед охорони гробниці й жерців храму — нам прийде кінець, — підтримав Чана Дхірендра.

— Мій дядько зробив велике відкриття. Він дізнався про цю країну і про все, що ми тепер бачимо на власні очі. Він залишив після себе кілька записних книжок, і кожне слово, написане там, — правда. Тому немає ніякого сумніву, що й про Серафісову скарбницю він пише правду. Я згоден, пробувати силою вдертися до гробниці безглуздо, але ще безглуздіше було б утекти звідси, залишивши незліченні багатства, — півголосом промовив Дхандас, втупившись очима в полум’я вогнища.

Ми мовчки дивились на цього чоловіка, який мріяв заволодіти всіма Серафісовими скарбами. Саме задля них він і вирушив у цю небезпечну подорож. І проти участі Чана й Дхірендри в експедиції він заперечував тільки тому, що не хотів ні з ким ділитися багатством, захованим у гробниці.

Мовчанку порушив каштан Дхірендра; він до всього підходив практично.

— Уявімо собі, що ми таки пройшли у гробницю і забрали всі скарби. А що далі? Як ми візьмемо їх з собою у довгу, може, на кілька тисяч кілометрів подорож через африканські ліси? Шлях на південний схід — я твердо переконаний у тому, що він є, - очевидно, проходить недослідженими лісами і веде в Кенію або Уганду. Мені доводилось не раз подорожувати через ліси, і тому я кажу з власного досвіду: коли ми збираємось у таку подорож, то повинні взяти з собою тільки найпотрібніше в дорозі, - сказав він.

— Подумайте, скільком людям потрібні гроші! — вигукнув Дхандас.

— А проте золото не замінить вам їжу. Хоч би ви зібрали всі коштовності, які є на світі, вони не поможуть вам відбити напад у дорозі, - пробував напоумити його Дхірендра.

Дхандас довго мовчав, а потім сказав грубим, неприязним голосом:

— Я людина хоробра і ладен чекати стільки часу, скільки потрібно. Всі ми залежимо від обставин. Ніхто не може сказати, що буде завтра.

Це й справді було так. Ми не знали, що чекає нас, особливо тепер, коли сюди повернувся Псаро…

На другий день зайшов пізно, вже ввечері, Яхмос і сказав, що цариця просить мене зараз завітати до неї. Коли ми сиділи в човні, я пробував заговорити з верховним жерцем, але він не відповідав, а тільки мовчки плакав, затуливши обличчя руками. Я зрозумів, що скоїлось якесь лихо, і не міг дочекатися, коли ми приїдемо.

Серісіс була в палаці сама, без подруг. Цариця шанобливо привіталась, і не встиг я ще навіть спитати, навіщо мене покликано, як вона взяла мене за