Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі - Льюїс Керролл
Тут у прегарних карих очах Оленяти раптом промайнув ляк, і воно стрілою помчало геть.
Аліса довго проводжала його поглядом, насилу стримуючи сльози: отак зненацька втратити такого милого супутника!
— Зате я знаю тепер своє ім'я, — врешті промовила вона. — Добре вже й це… Аліса… Аліса… Більше не забуду… А тепер — котрому з цих двох дороговказів маю я вірити?
На це запитання відповісти було неважко: через ліс вела тільки одна стежка, й обидві стрілки вказували на неї.
— А втім, з'ясую це на роздоріжжі, — подумала Аліса, — тоді, як вони вказуватимуть різні напрямки.
То були марні сподівання! Аліса все йшла і йшла, і пройшла чимало, але на кожному роздоріжжі вона виявляла нову пару дороговказів, що так само вказували в один напрямок. На одному було написано:
ТУТ ЖИВЕ КРУТЬ.
А на другому:
ТУТ ЖИВЕ ВЕРТЬ.
— Мабуть, — сказала нарешті Аліса, — вони мешкають в одному будинку. І як я раніше не здогадалась… Але я до них не буду заходити. Просто привітаюся і спитаю, як виблукати з цього лісу. Тільки б устигнути на Восьму клітинку ще завидна!
Отак балакаючи сама з собою, мандрувала вона далі, аж поки за одним крутим поворотом наскочила на двох малих товстунів. Це було так несподівано, що вона аж відсахнулася, але тут-таки й оговталась: із відчуттям, що це не інакше, як самі…
Розділ четвертий
Круть і Верть
Вони стояли під деревом, обнявши одне одного за плечі, й Аліса відразу здогадалася, хто з них хто, бо в одного збоку на комірі було вишито «РУТЬ», а в другого — «ЕРТЬ».
«„К“ та „В“ у них, мабуть, на комірі ззаду», — подумала Аліса.
Вони стояли так тихо й непорушне, що Аліса, забувши, що вони живі, почала заглядати, чи справді на їхніх комірах є «К» та «В», і мимоволі здригнулася, коли почула голос того, хто мав позначку «РУТЬ».
— Якщо ти гадаєш, ніби ми — воскові, то виймай свого гаманця. Воскові фігури ліплять не на те, щоб хтось оглядав їх задурно. Аж ніяк!
— І навспак, як мовив рак! — додав той, хто мав знак «ЕРТЬ». — Якщо ти гадаєш, ніби ми живі, то повинна озватися…
— Звичайно, вибачте, будь ласка! — тільки й спромоглася сказати Аліса, бо в голові їй невідступне, мов годинниковий цокіт, крутилися слова знайомої пісні. Тож вона не втрималась і заспівала:
Серед гаю Круть і Верть
Учинили бійку:
Крутеві там, бачте, Верть
Пошкодив торохтівку.
Враз крук із гаю надлетів —
Страхітлива почвара.
Так налякав обох братів,
Що вмить скінчилась чвара.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Круть, — але все це не так. Аж ніяк!
-І навспак, — підхопив Верть. — Якби це було так — тоді не могло б бути інак; а якби не було інак, то було б тільки так; та що це не так, то воно таки інак. Хитра штука логіка.
— Я думала про те, — ввічливо відповіла Аліса, — як найліпше виблукати з лісу, бо вже он як смеркло. Чи не підкажете дорогу?
Але гладунці тільки перезирнулися і пересміхнулися між собою.
Вони так разюче скидалися на пару опецькуватих школярів, що Аліса не стрималась, тицьнула пальцем на Крутя і сказала:
— Перший!
— Аж ніяк! — відрубав Круть і клацнув зубами.
— Другий! — сказала Аліса, звертаючись до Вертя, хоча була певна, що той знову вигукне: «І навспак, як мовив рак!»
Так він і зробив.
— Ти не з того почала! — галаснув Круть. — Гостям насамперед годиться сказати: «Добридень!», а тоді поручкатися!
Тут брати обнялися за плечі, і кожен простяг їй свою вільну руку.
Аліса вагалася: котрому ж потиснути руку першому, щоб не образити жодного з них. А тоді знайшла вихід: потиснула руки обом відразу. Ще мить — і вся трійця закружляла у танці.
Сталося це (як згадувала вона опісля) ніби цілком природно, тож і не дивно було, що танцюють вони під музику. Музика линула просто з дерева, під яким вони танцювали, а точніше (наскільки вона могла розібрати) — з гілок, що терлися одна об одну, мов смички об струни скрипок.
— Ото була сміхота! — розповідала опісля Аліса сестрі. — Раптом я спіймала себе на тому, що співаю: «У лісі, в лісі темному, де ходить хитрий лис…». Не знаю, коли я почала, але — дивна річ! — почувала себе так, ніби вже співаю хтозна-відколи!
Решта двоє танцюристів були нівроку собі гладкі й дуже швидко захекались.
— Чотирьох кіл для одного танцю цілком достатньо, — проказав, тяжко відсапуючи, Круть.
І вони урвали танок так само зненацька, як і почали; ту ж мить умовкла й музика. Брати розімкнули руки і мовчки поїдали Алісу поглядами.
Запала досить ніякова мовчанка, оскільки Аліса не знала, як почати розмову з тими, з ким щойно водила танок.
«Сказати їм: „Добрий день“? Якось не пасує, — думала вона. — Як не мудруй, а вітатися вже запізно!»
— Сподіваюсь, ви не надто потомилися? — запитала вона врешті.
— Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, — сказав Круть.
— А я — за твою увагу, — підхопив Верть. — Чи любиш ти вірші?
— Е… е-е-ге ж… загалом так… як які, — трохи затинаючись, відповіла Аліса. — А ви не підкажете, як мені вийти з лісу?
— Що їй прочитати? — спитав Верть, дивлячись на Крутя широко розплющеними очима і пускаючи повз вуха Алісине запитання.
— «Моржа і Теслю». Він найдовший, — відповів Круть і міцно обійняв брата за плече.
І Верть одразу ж почав:
На небі грало сонеч… [28]
Тут Аліса наважилася його перебити.
— Якщо вірш дуже довгий, — зауважила вона якомога поштивіше, — то чи не сказали б ви мені спершу, якою дорогою…
Верть лагідно всміхнувся і почав знову:
На небі грало сонечко,
Проміннячко ллючи,
І хвилі в морі сяяли,
Як золоті ключі —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо це було вночі.
А місяць блимав пахмурно,
Сердитий був, як біс:
«Ну, що за сонце капосне —
Усюди пхає ніс!
Що — дня нема? Чого б ото
В чужі діла я ліз?»
Вода була мокрісінька,
Зате сухий пісок;
На небі ні
