Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі - Льюїс Керролл

Аліса на сміла з нею сперечатися і повела далі:

— …а ще я хотіла вийти на цей пагорб…

— Щодо «пагорба», — перебила Королева, — то я можу показати пагорби, супроти яких оцей був би долиною.

— Ба ні! — заперечила, нарешті, Аліса, дивуючись власній сміливості. — Пагорб ніяк не може бути долиною. Це — казна-що!

Королева похитала головою.

— Можеш називати це «казна-чим», про мене! — сказала вона. — Але я чувала таке «казнащо», супроти якого це могло б позмагатися в мудрості з тлумачним словником!

Тут Аліса знову зробила реверанс, бо з голосу Королеви їй здалося, що та трішечки ображена.

Вони мовчки йшли далі, аж поки дісталися верху пагорба. На пагорбі Аліса теж кілька хвилин стояла мовчки, оглядаючи краєвид, що відкривався звідти. Але й дивовижний то був краєвид!

З кінця в кінець долина була порізана рівненькими струмочками, а простір між ними ділився на рівні квадрати низенькими живоплотами, що сягали від струмка до струмка.

— Як на мене, то землю тут розбито під величезну шахівницю! — нарешті здобулася на слово Аліса. — Десь тут повинні бути й фігури!..

— Є! — додала вона в захваті, і серце їй схвильовано затьохкало. — Це тут розігрується найграндіозніша з шахових партій! Світова гра! Не знаю, правда, чи це можна назвати світом… Та й славна ж забава! От би стати однією з фігур — бодай Пішаком, аби лиш мене взяли до гри… Хоча, звичайно, найприємніше бути Королевою!

З цими словами вона не без остраху глипнула на справжню Королеву, але та тільки милостиво всміхнулася і сказала:

— Це легко влаштувати. Якщо хочеш, можеш бути Пішаком Білої Королеви, бо Лілейка ще замала для гри! Тим паче, що ти стоїш якраз на Другій клітинці. А дійдеш до Восьмої — станеш Королевою…

Так чи інак, але саме цієї миті вони пустилися бігти. Розмірковуючи про це згодом, Аліса так і не змогла до пуття згадати, що тоді на них найшло, — запам'ятала тільки, що вони бігли, побравшись за руки, і Королева летіла так хутко, що Аліса ледве за нею встигала.

— Мерщій! Мерщій! — репетувала Королева, і хоча бігти ще швидше Алісі було несила, вона не могла перевести подих, аби про це сказати.

Найдивніше в цій пригоді було те, що ні дерева, ні будь-які інші речі довкола не рухалися з місця: хоча б як швидко мчали Королева з Алісою, вони нічого не проминали.

— Може, все оце рухається разом з нами? — розгублено думала Аліса.

Королева, здавалося, прочитала її думки, бо прикрикнула: «Мерщій! Жодних розмов!»

Але Алісі було не до розмов! Вона мала таке відчуття, ніби взагалі більше ніколи не заговорить — так вона засапалася. А Королева знай репетувала:

— Мерщій! Мерщій! — і все тягла її за собою.

— Ми вже там? — пощастило нарешті промовити захеканій Алісі.

— Там? — перепитала Королева. — Ми були там хвилин із десять тому! Мерщій!

Якийсь час вони бігли мовчки, тільки вітер свистів Алісі у вухах.

«Ще зідме з голови все волосся!» — думала Аліса.

— Ну! Ну! — горлала Королева. — Мерщій! Мерщій!

Вони вже мчали так, що, здавалося, линули понад землею, ледь торкаючись її ногами. Нарешті, як Алісі вже зовсім забракло духу, вони спинилися. Аліса побачила, що сидить під деревом і не може відсапатися: голова йшла їй обертом.

Королева прихилила її до стовбура і лагідно сказала:

— А тепер можеш трішечки перепочити.

Аліса з великим зачудуванням розглядалася надовкіл.

— Ото! Я бачу, ми так і залишились під оцим деревом! Усе зосталося, як було!

— Певна річ, — сказала Королева. А ти як хотіла?

— У нас, — пояснила Аліса, ледь переводячи дух, — коли отак довго мчиш, мов ошпарений, то, зазвичай, опиняєшся в іншому місці.

— Яка повільна країна! — зауважила Королева. — А в нас, як бачиш, біжиш, мов ошпарений, аби тільки втриматися на місці. А хочеш дістатися куди інде — біжиш принаймні вдвічі шпаркіше!

— Ой ні, мені нікуди не треба! — сказала Аліса. — Мені добре й тут!.. Тільки дуже спекотно і страх як хочеться пити!

— Я знаю, чим тобі зарадити, — привітно мовила Королева, добуваючи з кишені невеличку коробку. — Коржиком не погребуєш?

Аліса подумала, що відмовлятися буде нечемно, хоч це було зовсім не те, чого їй хотілося. Отже, вона почала гризти коржика. Він був дуже сухий — ще ніколи в житті небезпека вдавитися не була для Аліси такою близькою.

— Доки ти вгамовуєш спрагу, — мовила Королева, — я тут дещо виміряю.

Вона добула з кишені стрічку з дюймовими позначками й заходилася міряти землю, встромляючи то тут, то там маленькі кілочки.

— На третьому ярді, — озвалася Королева, вганяючи в землю черговий кілочок, — я дам тобі настанови… Ще коржика?

— Ні, дякую, — відповіла Аліса. — Одного мені цілком достатньо!

— Сподіваюся, ти вгамувала спрагу?

Аліса не знала, що й відповісти, але, на щастя, Королева не чекала на відповідь.

— На четвертому ярді, — вела вона далі, — я їх тобі повторю — щоб не забула. На п'ятому скажу: «Прощавай!» А на шостому — піду.

Аліса не зводила з неї очей. Коли всі кілочки було забито, Королева вернулася до дерева і знову поволі рушила вздовж рядка кілочків. Біля кілочка, що позначав початок третього ярду, вона повернулася обличчям до Аліси і промовила:

— Пішак, як ти знаєш, за першим ходом проскакує клітинку. Тож Третю клітинку ти також проскочиш на всіх парах — тобто паротягом, — і зараз же опинишся на Четвертій. Нею володіють Круть і Верть… П'ята клітинка майже вся залита водою… Шоста — володіння ШаламаБалама… Але ти мовчиш?

— А… хіба… я мала щось сказати, — затинаючись, запитала Аліса.

— Ти повинна була подякувати мені за великодушні настанови, — з суворим докором мовила Королева. — Але вважаймо, що це було сказано. Отож Сьома клітинка — це суцільний ліс, але один із Кінних Лицарів покаже тобі шлях… А на Восьмій клітинці ми обидві будемо Королевами, і відсвяткуємо це!

Аліса підвелася, зробила реверанс і знову сіла.

Біля наступного кілочка Королева обернулася ще раз.

— Коли тобі забракне слова — скажи його по-французькому! — зауважила вона. — Ходи носаками врізнобіч! І пам'ятай, хто ти!

І не дожидаючи нового Алісиного реверансу, Королева підбігла до наступного кілочка, мигцем обернулася, сказала: «Прощавай!» і кинулася до останнього.

Хтозна, як саме це сталось, та щойно Королева його сягнула, як ураз пропала з очей[24]. Чи то вона розтанула в повітрі, а чи гайнула до лісу («А прудка вона, як вітер!» — подумала Аліса) — сказати було годі: щезла — та й усе.

Зате Аліса добре затямила, що вона — Пішак і що незабаром її хід.