Сліди залишаються - Павло Вежинов

Батько Пешо працював секретарем в одному з міністерстві. Хлопець успадкував від нього високий зріст і тверду вдачу. Батькові було близько сорока років, але він уже посивів, обличчя його завжди здавалось трохи стомленим. Пешо знав, що батько почав сивіти у в’язниці, де пробув чотири роки як політичний в’язень.

Нарешті батько відвів очі од газети і зміряв сина від голови до п’ят. Погляд його був сердитий.

— Сідай! — сказав він уривисто.

Пешо сів. Розум його працював напружено — що він міг поганого вчинити? Наскільки пригадував — нічого, навіть зовсім нічого особливого. Звичайно, вчора провів у плавальному басейні дві години замість одної, але звідки батько міг знати про це? Крім цього, що ж інше? Ага, згадав — він розірвав сьогодні сорочку, зачепившись за колючий дріт на футбольному полі.

Однак і це не те — батько ніколи не звертав уваги на такі речі.

— Щойно приходив до мене Юлин батько, — заговорив він суворо.

Пешо зітхнув — так ось у чім справа!

— Скаржився мені на тебе! Ти називав Юлію «буржуйкою»? Правда це?

— Правда, — відповів здивований Пешо. — Так вона ж і є буржуйка…

В суворих батькових очах раптом промайнула тінь усмішки.

— Хто тобі дав право охрещувати людей прізвиськами? — спитав він усе ж досить похмуро. — Звідки Юлія може бути буржуйкою?

— Дуже просто…

— Як це дуже просто?

— А так, ходить весь час в платтячках, задається… Скажеш їй два слова — і вона зараз плаче.

Знову тінь усмішки майнула в батькових очах.

— Я догадуюсь, які це слова…

— Нічого поганого я не говорив їй… Все лізе гратися з нами. Каже, що вона сестра-жалібниця, а коли ми якось повинні були перевозити пораненого, вона не захотіла підійматися на літак…

— Який літак?

— Ящик для сміття, — відповів з досадою хлопець. — Піднімайся, кажу, ми повинні поспішати, люди стікають кров’ю. А вона не хоче! Боїться забруднити платтячко. Та навіщо нам така буржуйка, яка думає про свої плаття, коли люди стікають кров’ю?…

На цей раз батько уже засміявся.

— Слухай, дурнику, ти вже не такий маленький! — сказав він, усміхаючись. — Гра є гра, а дівчатка є дівчатка! Вони не так фантазують, як ви… Навіщо кривдиш хорошу дівчинку?… Я тебе знаю, ти високої думки про себе, але Юлія краща за тебе, і коли їй буде стільки років, скільки тобі, вона напевно буде розумнішою…

— Ще б пак! — вигукнув Пешо, але не міг нічого більше сказати — настільки тяжкою була образа.

— Так, так! — похитав головою батько. — Коли б ти був розумніший, не кривдив би дівчинки тільки за те, що вона не хотіла бруднити свого платтячка через ваші фантазії… Чому ж ти не постелив свого пальта, кавалер?

— Я не кавалер! — відповів невдоволено Пешо.

— А-а-а, от бачиш, ображаєшся, що називаю тебе кавалером! Настільки убогий твій розум! Я в твої роки був кавалером, та й тепер кавалер, кажучи правду!

Пешо роззявив рота — так дивно йому здалося, що його батько може бути кавалером! То тільки матусині синочки і буржуї — кавалери! Хіба ж хоч один справжній мужчина буде кавалером!

Справжній мужчина навіть не розмовляє з усякими там дівчиськами!

— Ну, чого очима кліпаєш! — посміхнувся батько. — Так, так, щоб ти знав. Юлія менша за тебе, ти повинен охороняти її, як квіточку, щоб волосинка не впала з її голови… Якщо її хтось скривдить, ти повинен кинутись на нього, як орел, і коли навіть поб’ють тебе за це, я скажу тобі молодець. Не мужчина ти, а ганчірка!

— Я не ганчірка, — відповів похмуро хлопець.

— А може, й ганчірка! — сказав сердито батько. — Коли ставиш гру вище від найзвичайнісінького людського обов’язку, може, ти й ганчірка. Замість того, щоб боронити Юлію від кривди і образи, ти сам несправедливо її кривдиш. Чому вона буржуйка? Тому що тримає себе в чистоті? Чи тому, що чутлива? Її батько — відомий болгарський учений, одержав Димитровську премію! Ти це знаєш?

— Знаю…

— А знаєш, що Юлія піонерка?

Пешо мовчав.

— Знаєш? — повторив, батько.

— Знаю…

— Тим гірше для тебе…

Батько помовчав трохи, далі знов почав говорити серйозним тоном:

— Завтра підеш до неї і попросиш пробачення! Зрозуміло?

Пешо почервонів, як рак. Все, що завгодно — тільки не це! Як він може настільки принизити себе, щоб просити пробачення у дівчинки! Краще б відрізали йому одну руку, ніж так принижувати.

— Не хочу! — сказав він глухо.

Батько знову помовчав, глибоко замислившись.

— Що ж, іди до своєї кімнати, — сказав він холодно. — Я тебе не силую, це немоє діло, але я не хочу, щоб ти забирав у мене час, поки ти такої думки…

Пешо мовчки вийшов. І хоч який був стомлений, цієї ночі він заснув аж за північ. Він відчував себе скривдженим і ображеним, його гнітили батькові слова. Щоб його назвали «ганчіркою»! Хіба ж таке можливо? Ні, він ще побачить, чи ганчірка Пешо, коли… коли він поїде в Корею! Чи, може, піти на кордон, зловити там диверсанта? Так, це краще! Тоді газети писатимуть: «Хлопчик — герой» або ж «Маленький сміливий болгарин, палкий патріот»… Ох, як прийде тоді до нього батько, як винувато подивиться на нього, як винувато скаже: «Ні, ні, Пешо, ти не ганчірка, ти справжній герой. Як я пишаюся, що ти мій син!»

А він — Пешо — стоятиме тоді перед ним блідий і гордий і нічого йому не відповість.

Хлопець витер раптом набіглу сльозу і одразу ясно уявив собі бій, в якому він захопить у полон диверсанта. Інші залягли, бояться ворухнутися, а він гордо йде вперед, не помічаючи куль, які свистять мимо його вух. Всі дивляться на нього і дивуються: «От герой, так геройї» Ці думки настільки були приємні, що Пешо почав забувати кривди, сон натиснув наповіки.

Перед тим, як заснути, Пешо сердито згадав про Юлію. Вона винувата у всьому, вона! І якщо випадкбво уб’ють його в бою, знов же вона буде винувата. Раптом він згадав біляву голівку з кучерявим волоссям, яке спадає на плечі. «Щоб волосинка не впала з її голови!» Він усміхнувся, якась зовсім несподівана ніжність залила його серце.

Людина в білому

Пешо згадав про обмінений ключ лише другого дня опівдні. Він сунув руку в кишеню, щоб витягти звідти якусь скляну кульку, намацав ключ і відразу в голові виринув спогад. Ой, бідолашний чоловік! Адже він сказав, що це його єдиний ключ. Треба було досі вже знайти його, виправити помилку Може, всі вийшли з дому і коли повернуться — не зможуть відімкнути двері.

Але як знайти людину в білому костюмі, коли не знаєш її імені? Враз