Сліди залишаються - Павло Вежинов

— Знайшли, знайшли! — майже в один голос відповіла компанія. — Упав з верхніх поверхів!

Пешо виразно помітив, як обличчя незнайомого чоловіка немов засяяло від полегшення.

— Чудово! — вигукнув він уже зовсім невимушено. — А в кого ж ключ?

— У мене, — відповів Пешо і сунув руку в кишеню.

Цілком зрозуміло, що не так вже й легко знайти якусь річ у кишені такого хлопця. Доки Пешо мовчки і зосереджено нишпорив у правій кишені, незнайомий витер лоба і поквапно заговорив:

— Знаєте, у мене є дівчинка, такий самий шибеник, як ви, тільки трохи менша, зрозуміло… Вона кинула ключ у вікно… Добре, що мати бачила, інакше ми залишилися б без нього!… Іншого не маємо, всі розгубили…

— Ви живете в цьому будинку? — спитав Пешо.

— В цьому, — відповів поквапно чоловік. — А ти, хлопчику, не загубив ключа?

— Як же я міг загубити його, коли нікуди не ходив! — кинув Пешо і вивернув кишеню. Між лимонадними карамельками, мотузочками, грудками крейди і алюмінієвою машинкою для загострювання олівців він зразу помітив секретний ключ.

— Ось! — сказав з полегшенням Пешо. — Я пам’ятаю, що поклав його в цю кишеню!

Пешо здалося, що незнайомий швидко і якось нетерпляче смикнув ключ з його руки. Цей жест аж ніяк не пасував ні до вкрадливого голосу, ні до його дружньої усмішки. Не сказавши більше ні слова, незнайомий обернувся до них широкою спиною і швидко подався до воріт.

— Чудний якийсь! — пробурчав йому вслід Веселин. — Навіть не подякував!

— Такі вже вони всі, дорослі! — зауважив з сумом Бебо. — Доки ти їм потрібний, добрі, а потім…

— Справді, вони такі! — похитав головою Веселин на знак найглибшого співчуття.

Тільки Пешо сердито і насуплено мовчав.

Вдома

Незабаром хлопці вийшли на вулицю. Тут і небо було наче яснішим, та й від ліхтарів падало яскраве світло. На тролейбусній зупинці стояла звичайна черга. Одні намагалися читати газету, інші поглядали в далечінь, сподіваючись побачити червону зірку тролейбуса. На вулиці було ще людно, дівчатка галасливо гралися на тротуарах в класи. Хлопці зневажливо глянули на них і пішли далі. В цю мить ззаду пролунав дівчачий голосок:

— Пешка-а… Пошка! Пешка… Пошка!

Пешо сердито сунув руки в кишені, але не обернувся. Це ж ганьба — щоб на нього гукали дівчатка! А голосок дзвенів далі:

— Пешка, Пошка,

Твоя мати кокошка!

А твій батько когут,

Товстопузий орангут!

Це вже було занадто. Пешо обернувся, а з ним і вся його компанія. Дівчатка припинили гру і дивилися на них, весело посміхаючись.

— Хто кричав? — грізно спитав Пешо.
Мовчання. Посмішка зникла з дівчачих облич.

— Я питаю, хто кричав, дівчиська ви такі?

Цього разу голос його був таким недвозначно загрозливим, що одна з маленьких дівчаток одразу обізвалася:

— Подивись! — і вона показала тоненьким пальчиком угору.

Пешо підвів очі. В одному з вікон середніх поверхів, спершись на підвіконня, стояла Юлія. Відчуваючи себе в безпеці, недосяжною для хлопчаків, вона, розчервонівшись, переможно дивилася на них. Юлія була одягнена в синє шовкове платтячко, її пишне біляве волоссячко вільно спадало на плечі. Однак, хоч вона була така гарненька, така тендітна, хлопчаки зараз дивилися на неї майже з ненавистю. Пешо наблизився на кілька кроків і підвів на неї очі.

— Ти чого галасуєш? — суворо, проте все ще стримано запитав він.

— А от хочу й галасую!

— Від задирливої відповіді хлопець вмить скипів.

— Ти… ти… мавпа! — ледве вимовив він.

— Сам ти мавпа!

Пешо ступив крок назад. Розмова набирала небезпечного для його гідності характеру.

— От як спіймаю на вулиці, я тебе навчу! — сказав він похмуро, міряючи гнівним поглядом гарненьку дівчинку.

— Ага! А як мій батько тебе спіймає, знаєш, що зробить?

— Що? — зневажливо поцікавився хлопчик.

— Відлупцює тебе добре — ось що!

— Короткі руки у твого батька, щоб ти знала!

— Це у твого батька короткі руки!

Пешо спантеличено втупився очима в розгніване обличчя дівчинки.

— Ти чого дражниш мене? — здивовано спитав він. — Що я тобі зробив?

— Багато зробив мені!

— Нічого я тобі не зробив!

— А чому одного разу ти дражнив мене «буржуйкою»?

Пешо замислився. Справді, він назвав її так колись.

— Дражнив тебе, тому що ти буржуйка!…
Сині гарні очі дівчинки від образи широко розкрилися, потім враз залилися сльозами. Її так боляче вразило це обвинувачення, висловлене вдруге, до того ж таким серйозним тоном, що вона відсахнулась назад, потім крізь сльози проговорила:

— Скажу я твоїй учительці, от побачиш!

— Гаразд! — відповів зловтішно Пешо. — Тільки почекай трохи, поки минуть канікули.

— Ох, який ти поганий! — скипіла раптом Юлія. — Поганий ти, поганий ти!

Пешо хотів їй щось відповісти, але помітив постать дорослої людини, яка промайнула в глибині кімнати, і поквапно відійшов.

І все ж у нього було не весело на серці, спогад про плачучу дівчинку пригнічував його. Він повільно зійшов по сходах на третій поверх, звичним рухом дістав з кишені ключ і сунув його в отвір замка. На його здивування, ключ не обернувся. Він натиснув вдруге, ще дужче, та знову нічого не вийшло.

В чому ж річ? Чи не переплутав він поверх? Звичайно, ні — на дверях була прикріплена знайома мідна табличка з написом: «Кирило Андреєв». Хлопчик витяг назад ключа і уважно подивився на нього. Одного лише погляду було досить, щоб він зрозумів, що тримає в руках не свого ключа. Цей був точнісінько такий, як і його, тільки зубчики інші, і, зрозуміло, він не відмикав цих дверей. Але звідки взявся у нього цей чужий ключ?

Зненацька одна згадка майнула в його голові, і він зніяковіло почухав потилицю. Дуже просто — він переплутав свій ключ з ключем незнайомого чоловіка у дворику. Справді, так воно і сталося, інакше бути не могло.

Хлопець подзвонив, і мати відчинила йому двері. Це була низенька рухлива жінка, з такою ж білою, гладенькою шкірою, як у сина; добродушні її очі трохи здивовано спинилися на Пешо.

— Як це ти так рано! — задоволено сказала,вона. — А ключ загубив, чи що?

— Ні, — відповів коротко хлопець. — Тато, повернувся?

— Давно вже!…

Пешо пішов на кухню вмитися. Дивні люди ці дорослі, ніхто їм не забороняє запізнюватись, а от же не запізнюються! Батьки його вже повечеряли, і хлопець сів їсти сам. Він вечеряв, коли знадвору подзвонили і в коридорі почувся чоловічий голос, та Пешо не звернув на це уваги. За чверть години він зайшов у кімнату. Батько сидів у кріслі й читав газету. З того, що він навіть не підвів очей на нього, хлопець зрозумів, що