Вітер у вербах - Кеннет Грем

Поки вони стояли в німому здивуванні, що наростало й наростало, поки дивились поперед себе невидючими очима, поки до них доходив зміст усіх видінь, що зникли так раптово, від води, грайливо пританцьовуючи, налетів легенький вітерець, сколихнув тополі та гойднув зарошені троянди, легенько й ласкаво війнув в обличчя, і тієї ж миті все забулося. Це найостанніший і найцінніший дар, яким добрий напівбог наділяє всіх, кому являвся, намагаючись допомогти, — дар забуття. Аби не залишалися й не міцніли трепетні спогади, заступаючи собою радість та втіхи, а рясні примарні згадки не отруювали подальше існування звірів, урятованих від біди, щоб вони лишалися такими ж веселими та життєрадісними, як і раніше.

Кріт протер очі та глянув на Ондатра, який здивовано роззирався довкруг.

— Даруй, Ондатре, що ти сказав? — запитав він.

— По-моєму, я просто сказав, — мовив повільно Ондатр, — що це те саме місце, і якщо ми десь його знайдемо, то тільки тут. О, диви! — закричав він у захваті та кинувся до сплячого Портлі.

Кріт ще хвильку постояв завмерши, замислившись. Так стоять, прокидаючись від приємного сну, а коли намагаються його пригадати, то нічого не можуть вловити, крім невиразного відчуття прекрасного, так, саме Прекрасного! А потім зникає і це відчуття, і мрійник приречено приймає важке та холодне пробудження з усіма його негараздами. Отак і Кріт: поборовшись із пам’яттю за спогади, скрушно похитав головою — та й пішов за Ондатром.

Прокинувшись, радісно скрикнув Портлі, побачив батькових друзів, які так полюбляли з ним гратися — і давай звиватися від задоволення! Втім, дуже скоро радісний вираз на його мордочці змінився збентеженням, і видреня, жалібно заскигливши, закрутилося на місці. Як дитина, яка щасливо заснула в материнських обіймах, а прокинулась сама-одна в незнайомому місці й починає нишпорити по кутках і шафах, бігає з кімнати до кімнати, відчуваючи, як у серці наростає безмовний розпач, так само й Портлі бігав та нишпорив по острову — вперто, наполегливо, поки не усвідомив безнадійність ситуації, й тоді просто сів і гірко заплакав.

Кріт кинувся заспокоювати малого, а здивований Ондатр, зігнувшись над травою, довго вивчав чіткі та глибокі відбитки копит.

— Тут… був… великий… звір, — бурмотів він повільно й замислено. В голові була якась дивна мішанина.

— Ходім, Ондатре! — гукнув Кріт. — Згадай бідаку Видру, він чекає біля броду!

Портлі заспокоївся дуже швидко, варто було Ондатрові пообіцяти, що він покатає його на справжньому човні. Всі троє пішли до води, малого посадили між собою на дно та попливли назад на річку. Сонце вже цілком зійшло на землею і гріло на повну силу, оглушливо співали птахи, а з обох берегів уклонялись усміхнені квіти. Та барви вже були не такими яскравими, принаймні, так думали друзі, а де саме вони були яскравішими, ніхто з них уже й не пам’ятав.

Опинившись у головному річищі, звірі повернули човна проти течії й попливли до того місця, де, вони це знали, самотньо вартував їхній друг. Коли до броду стало близько, Кріт підігнав човна до берега. Друзі висадили Портлі на буксирну стежку, показали, куди йти, поплескали на прощання по спині й відчалили від берега. Вони дивилися, як видреня перевальцем, поважно й не без задоволення прямує стежкою, як раптом витягнулася його мордочка, як Портлі побіг, зірвавшись із поважної ходи на вайлувату інохідь, почули, як він пронизливо закричав і став звиватися, як усі видри, коли їм трапиться щось знайоме. Друзі глянули далі за течією і побачили, як знервований, змучений Видра зірвався з мілини, на якій він сидів і терпляче чекав, почули радісний несамовитий скрик, побачили, як він метнувся через верболіз на стежку. Тоді Кріт дужим помахом весла розвернув човна. Пошуки успішно закінчилися, і можна було плисти туди, куди несе їх повновода течія.

— Слухай, Ондатре, якась дивна втома, — мовив Кріт, знесилено спираючись на весла, а човен плив собі за течією. — Ти, мабуть, скажеш, від нічного неспання, але це не те. Влітку ми й так не спимо половину ночей. Ні, це таке відчуття, ніби ти пройшов через щось надзвичайно врочисте, і воно тільки що закінчилося. Але ж нібито не сталося нічого такого.

— О, щось надзвичайно дивовижне, приємне й гарне, — буркнув Ондатр, приліг на спину і заплющив очі. — Кроте, я відчуваю те саме, що й ти. Якась смертельна втома… Ні, тіло не стомилося, але втома — смертельна. Як добре, що не треба гребти, річка сама доправить нас додому. Як чудово знову відчути сонце, його тепло, що прогріває до кісток! І слухати, як грає вітер в очереті!

— Схоже на музику — далеку-далеку музику, — промовив Кріт, похмуро киваючи.

— І я так думаю, — мляво пробурмотів замріяний Ондатр. — Музика танцю, ритмічна така, безперервна, але в ній є слова, так, вона переливається у слова, а потім наново перетікає в музику… Я чую їх час від часу… тоді знову чую танок, а потім — тиша і шепіт очерету.

— В тебе кращий слух, ніж у мене, — сумно мовив Кріт. — Я не чув жодного слова.

— Давай я спробую тобі переказати, а ти