Все починається в тринадцять - Валентин Бердт
Знепритомнілих ще довго проводили до тями. Похорони відклали. Казабич відвіз ніж до міліції. Експерти виявили залишки крові в мікроскопічних щілинках біля інкрустованих каменів на рукоятці ножа… Того ж дня циганчук поступився місцем в слідчому ізоляторі справжньому вбивцеві.
Здавалося б, справу зроблено, і Казбич мав би бути безмежно вдячний ворожці. Та сталося непередбачуване. У ювеліра наче потьмарився розум. Він не відходив ні крок від Ольги й вимагав воскресити доньку.
Похорон щодня відкладали. Події обростали плітками, від яких навіть у відчайдухів на голові ворушилося волосся. Згодом від прохань Казбич перейшов до погроз й поклявся, що коли до ранку ворожка не зробить діло, то завтра ж він поховає її поруч зі своєю донькою.
Вночі у вікно кімнати, де спала Ольга, легенько постукали. Жінка злякалася, адже чому не скористатися дзвінком?! Через кілька секунд знову, вже сміливіше, затарабанили пальцями по склу.
— Хто там? — ворожка наважилися підійти до вікна.
— Ольго, це я, Ніку, батько Лакши.
Разом з ним до хати увійшли кілька чоловіків.
— Ти врятувала життя мого сина. Мушу віддячити тобі. Знаю про наміри Казбича. Його вже ніщо не спинить. Розмовляв особисто. Ти не можеш більше залишатися в місті. Під ворітьми на твою родину чекають кілька циганських кибиток і гурт моїх людей — це для конспірації, бо Казбич ще довго не заспокоїться й кинеться на пошуки, хвиськаючи до останку своїми статками. Переодягніться в циганський одяг. Про вас потурбуються, дадуть все необхідне. Залишать вас там, де скажеш. Якийсь час, щоб ти знала, мої люди житимуть неподалік. Утім, про все довідаєшся в дорозі. Знай — ти в небезпеці. І навіть через рік чи десять, якщо виникнуть якісь проблеми, підійди на базарі до будь-якого цигана й передай йому ось цей папірець. Та про всяк випадок запам’ятай, що там написано, бо раптом згубиш. Отже, якщо згодна, збирайся.
Ольга не роздумувала.
Через три місяці подорожей країною циганські кибитки зупинилися поблизу невеличкого містечка на Сумщині.
У Тростянці люди знали її як спокійну, неговірку жінку, яка носила винятково чорну одіж. Такою ж сумирною і тихою зростала її донька Тамара. До речі, вона також завжди вбиралася в чорне, за що, власне, й причепилося до неї прізвисько Чорна Тамара.
Стара тяжко занедужала й, помираючи, розповіла Тамарі все те, без чого не можна вершити відьомські справи. Мати не тільки відкрила двері до світу таємних знань, а й провела доньку по тих стежках, про існування яких знають одиниці.
— Якщо за певних обставин, у чітко визначений час виконати нескладні дії з цвяхом та хрестом на могилі молодої дівчини, але не просто молодої дівчини, а такої, яку до смерті зсушило кохання, — хрипіла в передсмертній агонії її матінка, — тоді та могила стане «центром у центрі всіх центрів». З неї можна черпати рецепти для здійснення яких завгодно намірів. Але стане вона такою тільки тоді, коли на ній сконає той, через кого померла дівчина. Будь уважною, і така нагода тобі трапиться...
Чорна Тамара змолоду і до самої пенсії пропрацювала комірницею на автобазі. Трудилася вона добросовісно, тобто не крала і не ошукувала людей, а це вкрай важко на такій посаді. За сумлінність неодноразово отримувала подяки, грамоти та грошові премії від керівництва. Звичайно, така комірниця багатьом не подобалася, але ніхто не смів сказати й слова впоперек, бо якимось чином мешканці містечка довідалися про її силу. Тому йшли до неї люди зі своїми проблемами: чи то здоров’я підрихтувати, чи чоловіка-п’яницю до розуму навернути, чи переполох дитині вилити.
Чорна Тамара добре пам’ятала, на чому обпеклася її покійна мати, тому вела справи аж занадто обережно. А ночами, коли не йшов сон, мріяла про той час, коли вона стане володаркою «центру у центрі усіх центрів»...
Життя спливало. Заміж її ніхто не наважувався брати, а бути матір’ю дитини-безбатченка вона не хотіла. І чим сильніше заїдали нудьга й монотонність життя, тим частіше Чорна Тамара бачила себе у мріях володаркою «центру в центрі всіх центрів».
Зрештою навіть мрії та сподівання їй обридли. На старості літ їй уже не хотілося нічого, крім спокою. Багатьом, хто звертався до неї по допомогу, відмовляла. І не через те, що не дозволяло здоров’я чи з якихось інших причин, а тому, що за десятки років все набридло.
Чорна Тамара забула про свою мрію і вже бажала тільки одного — смерті. І невдовзі та дала про себе знати, оселивши в її старечому тілі ракову пухлину. Та одного дня в затхлу, неприбрану хату вихором увірвалися дзвінкоголосі дівчата з Ліщинівки. Тамара й гадки не мала, що вона — за крок від мрії. Спершу не хотіла й слухати. Була б здоровіша, то й до хати б не пустила Та дівчата наполягали на своєму.
Стара втомлено прилягла на ліжку й заплющила очі, мовляв, не хочу вас ні бачити, ні чути. Але дівчата не відступалися. Байдужа до гостей знахарка терпляче чекала, доки все це скінчиться, але ж діватись нікуди — краєм вуха все ж таки слухала, про що вони там белькочуть. І тоді з захаращених підвалів пам’яті несміливо виткнулася, струшуючи пил десятиліть, мрія про «центр у центрі всіх центрів». Стара стрепенулася, ожила, перед нею постала нова мрія — зцілення від смертельної хвороби!
Ось так Чорна Тамара прочинила двері до «центру, розташованого в центрі всіх центрів». Прочинила, але не відчинила. Напіввідчинені вони й залишились. Рухатись далі їй завадила хвороба. Пізно кинулась вона рятувати своє життя, довго відкривалася брама «центру всіх центрів», щоб зцілити її. Щоправда, дата смерті Чорної Тамари, що мала ось-ось бути написана на її могилі, все ж таки змістилися на два роки. Та й цього часу їй вистачило, щоб натворити див і зібрати навколо себе учениць.
Помираючи, тростянецька ворожка дуже шкодувала, що їй так і не вдалося вволю натішитися можливостями «центру». Вона не наважувалася передати ключ до напіввідкритих дверей навіть найвідданішим учням. Та правила відьомського світу вимагали цього. Невиконання могло обернутися прикрими наслідками.
— Знаю, що настав час помирати, а не хочеться, — важко зітхала Чорна Тамара в оточенні кількох учениць. — Ні за ким і ні за чим не шкодую, крім Тетяни, бо не все взяла від неї. Та знаю, що вам це байдуже. Ви раді тому, що маєте.
— Ви поки вибалакаєтеся, так вас і чорти шмигнуть, — не витерпіла котрась із учениць.
— Так і не встигнете нічого розповісти, — підхопила інша.
— Те, що вам необхідно буде знати, — взнаєте. А перебиватимете, то втратите й те, чому навчила, — застерегла Чорна Тамара. — Ви гадаєте, що отримані знання — це як таблиця множення: вивчив, засвоїв і на віки господар людських доль. Помиляєтеся, дурненькі. Вам надані особливі знання, які підвладні лише тим, хто їх шукає, а знайшовши — примножує. Затямте: завчена практика веде в глухий кут. Попереджаю, хто буде топтатися на місці, не вдосконалюватиме знання — втратить силу
