Таємниця козацького скарбу - Андрій Анатолійович Кокотюха
Розділ 31
У якому є запізніла покаянна сповідь і чудесний порятунок
Тут навіть присісти не можна.
Спочатку дядько Сашко спробував руками ляду зрушити. Нічого не вийшло: дістати до неї міг, тільки коли ставав навшпиньки. В такому положенні незручно щось робити, тим паче, що він торкався ляди лише пучками пальців.
Підсадити нагору когось із хлопців так само не вийшло. Тісненько трьом у пастці. Підняти на руки можна, а ось утримати важко. Та й не стане навіть у кремезного Богдана належної сили, щоб зіштовхнути каменюку, яку двоє дорослих чоловіків ломом і руками ледве посунули. Цю спробу вибратися теж облишили.
Доводиться стояти, тупцяти на місці й гадати: чи виконає цей мерзотник Туман свою обіцянку і як скоро повідомить людей про місце, де він залишив своїх полонених. Золота вони навіть не побачили, мабуть, і не побачать уже ніколи. То й нехай, аби лиш не зостатися у цій мишоловці назавжди.
Не подобалися Данилові такі думки. Щоб їх прогнати, запитав дядька Сашка:
— Ну, й чого ви добилися?
— Дурний я, що з цим бандитом зв’язався, — почулося з темряви. — І взагалі, де мій розум був? Знав же цього типа як облупленого. Я хоч своїм бізнесом намагався чесно займатися. А ця мерзота й дня не проживе, щоб когось не обдурити.
— Ну і як же воно так сталося? — поцікавився Данько. Все одно стояти в мишоловці мовчки мишам не годиться.
— А ось так! Я, хлопці, почав старовиною цікавитись, і тоді прийшла моя черга казку про золоту булаву почути. Якби я й повірив — що з того? Кому треба, той уже давно знайшов, якщо це, звісно, не вигадка. Коли це приходить до мене якось Туман та й каже: знаю, мовляв, де можна спробувати сліди золота розшукати. Тільки ж його до потрібних старовинних книжок та паперів і близько не підпустять. Знайшов я той віршик-загадку, який ви в мене з кабінету поцупили, а Туманові вирішив сказати, що нічого не знайшов і що марні його старання. Словом, вирішив його спекатися і загадку самому розгадати. Тільки не так усе просто виявилося. Не повірив він мені і причепився, наче реп’ях до собачого хвоста. А тепер з його милості сидимо ми всі в одній тісній темній ямі. Коли він мене переконав, що поцуплений аркуш — не його рук справа, я відразу на вас подумав. Потім лопата біля маєтку знайшлася. Вирахувати вас дуже просто було. Тільки ж бачите, як усе повернулося.
— Не рий іншому яму! — повчально мовив Данило.
— Усе це правильно, — зітхнув дядько Сашко. — Сам каюся. Але ж назад уже нічого не повернеш. Тепер сидіти нам тут не знати скільки.
Лиш він промовив ці слова, як над головами зашурхотіло. І глухий голос Льоньки Гайдамаки запитав зверху:
— Агов! Ви там живі?
— А ти як думаєш! — крикнув Богдан.
— Зараз усе зробимо! Давай, пацани! Взяли! Раз! Два! Три! Ще! Ще!
Дивина — поволі посунулася важка каменюка. Зовсім зсунулася з ляди. Потім ляду відкинули і сонце засліпило очі полонених. Як швидко можна від сонячного світла відвикнути і призвичаїтись до темного каземату!
Коли рябіти в очах перестало, побачили всі троє на краю льоху чотири знайомі голови. Гоблін Два навіть рукою помахав.
— Вилазьте! — крикнув Льонька.
Дядько Сашко приловчився, узяв Данька під руки, підняв, хоча й не дуже зручно виходило це робити. Згори йому допомогли вибратися. Потім прийшла Богданова черга. А тоді нарешті шість пар хлопчачих рук, хоч і з натугою, але таки підсобили дядькові Немировському вибратися на волю.
— Злякалися? — грізно запитав Богдан, стиснувши кулаки і ступнувши до Льоньки.
— Це замість «спасибі?» — щиро здивувався той. — Якби ми не повтікали, хто б вас звідси звільнив? Це такий тактичний маневр. І це ще не все: ми, четверо, за вами сюди повернулися, а обоє Юрків, Космонавт і Простий тихенько за тим чорним бандитом пішли.
— Ох і організація у вас! — вигукнув Данило.
— А ти як думав? Нікуди вони втекти не встигнуть, хоч би скільки їх було. Заводьте машину — і вперед! Не віддамо скарб! Мій дід усе ж таки в музеї працював. Та й тепер його охороняє, — скромно закінчив Льонька.
Розділ 32
У якому всі дізнаються, хто ж був головним злодієм
У машину втиснулася вся компанія. Дядько Сашко запустив мотор, і аж тоді запитав:
— Куди їхати? Хтось же повинен знати.
— Дуже просто, — Льонька витяг з кишені телефон Немировського. — Ваш? Чорний так поспішав, що забув забрати. Зараз я вам номер скажу. Юркові Космонавту батьки на день народження так само телефон подарували. Ми сюди побігли, а Космонавт Галці свій телефон віддав. Вона за чорним стежить, так ми домовились, коли зустрілися після того, як чкурнули в різні боки. Хто б вас тепер рятував, якби ми не розбіглися? А Галка у нас на зв’язку, як справжній розвідник.
Поки дядько Сашко набирав продиктований номер, Богдан запитав Льоньку:
Це все класно, звичайно, що ви тут нагодилися. Тільки ви ж не за нами стежили?
— Сто років ви нам потрібні! пирхнув Гайдамака. — Гуляли, нудилися, а тут бачимо — ви вовтузитесь. От і вирішили дізнатися, що робиться. І, бачиш, дізналися.
Тим часом дядько Сашко встиг коротко переговорити і натиснув на потрібну кнопку, роз’єднавши з’єднання.
— Вони біля маєтку! Там ховаються. їх двоє — Туман і ще хтось! У них сумка велика, чекають на автобус! Ну й спритна ця ваша дівчинка!
— Є трошки, — солідно кивнув Данько. — Тепер би й нам трохи спритніше…
Рвонула машина з місця, виїхала на грунтову дорогу, і дядько Сашко наддав швидкості. їхати недалеко, але на горбках машину так підкидало, що могло й перевернути. Тому Немировський знизив швидкість, мовивши: «Все одно встигнемо!»
Встигли.
Туман саме йшов від маєтку. Навіть не йшов, а біг підтюпцем, поспішав. Діжки в нього не було — її саме вантажив у багажник машини чоловік, дуже Данилові з Богданом знайомий. Спочатку хлопці очам своїм не повірили, а потім усе зрозуміли. Друзі перші з машини вискочили, оточили Туманового спільника з двох боків.
— Здрастуйте, дядьку Семене! А ми вас шукаємо! Як це ви їдете, не прощаючись? — голосно сказав Данько. — І де це ви машину взяли?
— Ми ж вам ще зошити не показали! — нагадав Бодя.
А Льончина ватага уже мчала навперейми Туманові. Трошки попереду їхав Немировський, відсікаючи йому шлях до відступу. Злодій, видно,
