Таємниця козацького скарбу - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ти вмієш грати? — поцікавився Богдан.

— Трошки. З татом часом граємо. Він, правда, постійно виграє, але це нічого: у нас уже навіть нічиї бувають. Отже, зможу це розгадати.

Данило сів за стіл, втупився в шахівницю і замислився.

— Якщо я все добре зрозумів, — промовив він нарешті, — білі мають виграти цю партію дуже швидко. В чорного короля шансів нема. Питання лише в тому, що б це все могло означати.

— Ти вже тут сам думай, — розвів руками Богдан. — Я тобі, знаєш, не помічник. Якби ти про футбол мене щось запитав…

— Козаки в ті часи ще в футбол не грали, — спробував пожартувати Данько, не відриваючи очей від шахівниці. Ти хоч знаєш, як ці фігури називаються?

— Ну, ти гадаєш, що я вже повний дурбелик! Ось це — тура, — Богдан підняв пальцями туру і поставив її на сусідню клітинку.

— Обережно! — Данило пересунув фігуру туди, де вона стояла. — У цьому ж уся суть! Так, дайте подумати… Отже, білі починають у будь-якому випадку. І оскільки ти вже взявся за туру, то нею й спробуємо походити. Закон у шахах такий. Взявся — ходи!

Данило пересунув туру з клітинки В3 на клітинку В2. Подивився, що вийшло, й сказав:

— Та-а-к, послухав тебе. Ну, нічого не поробиш.

— Що таке?

— Нічого особливого. Ця тура захищала ось цього пішака. Тепер король його б’є. Або, як кажуть у шахах, з’їдає. Ось так, — Данило посунув чорного короля на клітинку вперед і поставив на місце збитого пішака.

— Смачного, королю, — гмикнув Богдан.

— Та-а-ак, що ми тепер маємо, — знову замислився Данько. — Взагалі-то програю постійно я. Вигравати якось не навчився. Тут можна поставити королеві шах, спробувати поганяти його трошки по полю… Хоча… — він ще раз уважно подивився на дошку, рішуче переставив слона на клітинку F5 і радісно потер руки: — Ха! Оце називається патова ситуація. Тобто безвихідна. Коли нема куди і нема як ходити! Дивись, ось тепер чорному королю нема куди ходити. Можна, звісно, зашахувати його, але таким ходом виграти швидше. Виграш трьома ходами, елементарна ситуація. Ось дивись!

— Слухай, я однак на цьому не розуміюся, — відмахнувся Богдан. — Краще скажи, що це означає: білі виграли в чорних за три ходи? Де тут прихований зміст? Де дорога до скарбу? Загнали чорного короля в куток — і що далі?

Данило якось дивно глянув на Богдана, тоді обережно взяв двома пальцями чорну фігурку.

— Ко-роль, — сказав він по складах і, мовби боячись, що той недочуває, повторив уже голосніше: — Ко-роль! Король, розумієш?

— Ну, король, — погодився Бодя. — То й що?

— Не розумієш? Під королем! Ось тобі король!

— А ось — під королем! — Данило тицьнув пальцем на клітинку, з якої зняв фігуру. — Корона на маєтку тут ні до чого! Золото десь в іншому місці, і це місце чорний король чітко вказує!

— А мені не видно, — відповів Богдан капризним тоном. — Що, під дошкою цією колупатися? І чому не під оцим королем, білим?

— Бо він стоїть на місці і не грає. Рухався по полю чорний король. Тут не штука — знайти шахову задачку. Головне — розв’язати її. У цьому випадку — змусити чорного короля зробити хід і поставити йому потім мат. Щоб він у цьому квадраті, — Данило для переконливості тицьнув пальцем, — стояв і не рухався.

Тепер настала Богданова черга дивним поглядом дивитися на Данила.

— Як ти сказав? Ану, скажи ще раз?

— Про що?

— Де король стоїть і не рухається?

— Ось тут. На цій клітинці.

— Ні, ти сказав — «у цьому квадраті».

— А… це машинально вирвалося. Клітинки ж на шахівниці квадратні.

Богдан випнув груди і переможно глянув на Данила.

— У мене дядько — військовий. У нього приказка є: «Зустрінемось у тому квадраті». Знаєш, звідки це? Місцевість на військових картах поділена на квадрати! Хоч поле, хоч ліс, хоч місто — будь-яка місцевість для військової людини — квадрат. Не доп’яв?

Нарешті до Данила почало доходити.

— Отже, якщо розкреслити якусь місцевість на квадрати і уявити її шаховою дошкою, на якій розігралася ось ця партія, — він кивнув на комбінацію фігур на шахівниці, — то діжку з золотом треба шукати там, де стоїть чорний король. Це місце на карті — під королем! Геніально!

У захваті від свого здогаду Данило не стримався — чмокнув чорну фігурку. Та Богдан не квапився радіти.

— Це все прекрасно. Тільки про карти якої місцевості ми говоримо? Стільки років минуло…

— Та-а-ак, — Даньків настрій різко перемінився, але раптом його обличчя знову засяяло:

— Дід Гайдамака! Він же Старий музейний працівник! Він напевне знає! Погнали до нього, швиденько!

— Ага, швиденько… Твій дядько Семен потім такого нам наговорить…

— Ну не вб’є ж він нас! — відмахнувся Данько.

І то правда.

Зібралися хлопці на раз-два, і вибігли з хати.

Розділ 26

У якому друзі миряться з Галкою, а до скарбу лишається один крок

Але щось трапилося. Причому — відразу з обома. Замість того, аби поспішати до діда Гайдамаки, Данько з Богданом, не змовляючись, завернули зовсім у протилежний бік. Здавалося, ноги самі вирішили за них і понесли хлопців просто до Галчиної хати.

Добігли, зазирнули через паркан. Дивно — дівчинка сиділа в саду, на розстеленому картатому пледі, і з замисленим виглядом гризла яблуко. Здивувалися друзі, адже зазвичай у цей час вона гуляла десь у передмісті чи біля річки. Страус Футбол теж був біля неї. Походжав довкола, зовсім байдужий до м’яча — своєї улюбленої забавки. Сумний він був якийсь — настроєм дівчинки перейнявся.

— Галко! Галко! — крикнув Данило.

Вона стрепенулася, глянула в його бік, проте лишилася сидіти, де сиділа. Страус, побачивши своїх нових приятелів, хотів було радісно підбігти до паркана, та Галка, заклавши два пальці до рота, різко свиснула — Футбол покірно повернувся назад.

— Чого треба? — неприязно спитала вона.

— Ти… той… Ну, того… — почав затинатися Богдан.

— Що — того? — не зрозуміла Галка.

— Пробач нам! — випалив Данько. — Не хотіли ми…

— Чого ви не хотіли? — підозріло запитала дівчинка.

— Нічого не хотіли! — ляпнув Бодя.

— Тоді чого прибігли?

— Може, пустиш? — обережно запитав Данило. — Не через паркан же про серйозні справи говорити. Зараз усі сусіди збіжаться…

Дівчинка стенула