Таємниця козацького скарбу - Андрій Анатолійович Кокотюха

У бабусиному сараї друзі знайшли металевий ломик. Лопати не було, але вони сподівалися, що ще з тої ночі лопата так і валяється в траві під вікнами маєтку. Завернути туди було їм по дорозі.

Тому, захопивши ломик і старий бабусин мішок, Данило Лановий, Богдан Майстренко і Галка рушили викопувати козацький скарб.

Розділ 29

У якому нарешті розгадано таємницю козацького скарбу

Лопату таки підібрали — вона валялася там, де й мусила: під вікном маєтку.

Гак хлопці зробили невеликий: тепер Данило ніс лопату, а Богдан — лом та мішок. Галка йшла з порожніми руками і постійно просилася щось понести.

Аби не збитися, трималися річки і рухалися за течією. Ось і місце, де вона повертає і далі береги робляться ширші. Звірилися з картою. Наче тут. Знайшли потрібне місце. Ставши до води спиною, Данило роздивився місцевість з-під долоні, якою прикрив очі від сонця. Попереду, зовсім, здається, близько, стоїть стіною лісосмуга. На малюнку вона не зазначена, та й дерева явно не двохсотлітні. Ясно, насадили їх відносно недавно, десь півсотні років тому. Отже, до уваги їх не беремо.

Що лишається?

Присівши, Данько розклав копію карти перед собою. Богдан із Галкою схилилися над ним, затуляючи сонце. Вирвавши якусь стеблину, Данило обвів нею коло в потрібній клітинці на карті. Потім, щось мовчки прикинувши, впевнено тицьнув кінчиком стеблини всередину. — Або ось тут, або ніде!

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів його Бодя.

— Під королем — це не ось тут, не тут і не тут, — Данько тицьнув своєю «указкою» в різні точки квадрата. — Якщо говориться «під королем», то тільки тут, у самому центрі кола. Он там висаджували смугу дерев. Вона досить широка, і на тому місці нічого не знайшли. Інакше про це давно було б відомо. Ось тут недалечко ріка — «золота ріка», як сказано у вірші: гацаю, це натяк і на ріку, і на заховане поблизу золото. А отам — центральна частина. Ось там! він підвівся і показав рукою просто перед собою.

— Там же поле, — заперечила Галка. — Рівне, наче твоя шахова дошка! Ми там з Футбиком сто разів бігали.

— Ви ж нічого не шукали, правильно? Тому — вперед.

Данило рішуче рушив прямо, намагаючись визначити, де тут центр квадрата. Богдан пішов за ним. Вони не рахували кроки, але зробили їх, мабуть, зо дві сотні, коли Данько, що крокував перший, зупинився. Уважно глянув поперед себе, а тоді шарпнув Бодю за руку.

— Глянь! Дивись туди! Бачиш?

Богдан і собі придивився. Галка також глянула. Спочатку ніхто нічого не розгледів. А тоді просто перед їхніми очима наче сам собою серед зеленого поля виріс невеличкий горбок.

Коли трійця підійшла до нього зовсім близько, всі побачили, що не такий він уже й невеличкий, цей горбочок. Не втримавшись, Богдан стукнув по ньому ломом. Металевий стержень зайшов у землю, та зовсім неглибоко — стукнувся об щось тверде. Ще один удар, поряд — і знову якась твердь, наче камінь під землею. Пласка каменюка вросла в землю та поросла густою травою неправильної форми.

Не кажучи один одному ані слова, хлопці заходилися біля каменюки з ломом та лопатою, очищуючи її від дерну й товстого шару землі. Галка теж хотіла допомогти, але Богдан поважно мовив: «Це чоловіча справа». Дівчинка не особливо й заперечувала.

Скільки минуло часу — важко сказати, але нарешті каменюка набула своїх обрисів, і друзі тепер змогли побачити: вона справді грубезна і, мабуть, дуже важка. Але не це їх збентежило.

На очищеній від землі кам’яній поверхні був викарбуваний хрест.

— Могила, — чомусь відразу втратив голос Данило і витер піт з чола.

— Могила, — повторив за ним Богдан.

— Могила, — луною озвалася Галка.

Вони нічого більше не сказали один одному. Бо й без того зрозуміло: страшно підважувати цей камінь. Адже під ним треба копати далі, а далі — труна, череп, кістки, і навіть якщо там само похована бочка з золотом, ніхто з друзів не готовий був розкопувати стару могилу. До того ж Данило знав від батька: цього не просто не можна робити, це ще й незаконно. За такі речі судять і навіть у тюрму саджають.

— Що робимо? — запитав Богдан.

Та не встиг Данько відповісти, як вони почули:

— Гей, що ви там забули?

Розділ 30

У якому наші герої опиняються безвихідному становищі

Дружно обернулися Данило, Богдан і Галка на цей вигук.

Ось кого тут тільки не вистачало: від річки просто на них рухалася ватага Льоньки Гайдамаки у повному зборі з самим Льонькою на чолі.

Тікати не годиться. Лишатися тут — викрити себе. І як це вони тут так непомітно опинилися? А може, вони навіть не ховалися і прийшли сюди випадково? Просто вешталися, як завжди, біля річки? Не знаючи, що робити, друзі просто стали пліч-о-пліч і чекали, поки неприятельський гурт підійде до них і оточить.

— Чого треба? — перший запитав Богдан. — У нас же мир.

— Здоровенькі були, — замість відповіді блазнювато вклонився Льонька.

— Ну, драстуйте, — кивнув Данило. — І далі що?

— Нічого, — спокійно відповів Льонька. — Харитон з Гобліном Два вас обох біля маєтку за останні дні кілька разів бачили. Потім ви дідом моїм зацікавилися. Учора навіть приходили до нього знову. Він мені розказав, навіть за приклад вас поставив: ось, мовляв, з ким дружити треба, а не байдикувати цілими днями. От ми й зацікавились, чим же ви тут займаєтесь?

— Каменюки вони викопують, — реготнув Князь Олег. — Каміння збирають. Це їм у школі домашнє завдання на літо — каміння принести.

— Чого мовчите? — поцікавився Льонька.

— Вам би краще гуляти звідси, — виступив наперед Богдан.

— Ми, чувак, у себе вдома. Оце, — Льонька обвів рукою довкола, — наш дім і наш край. Ви тута в гостях. Тому давайте поводитися чесно.

— Ну, то якої ж чесності вам від нас треба? — перепитав Данило. Він розумів: навіть якщо бійки не уникнути і доведеться битися, двоє проти шістьох у чистому полі нічого не вдіють. Галка, звісно, як боєць не рахується.

Ось коли не вистачає страуса! Зараз би всіх порозганяв…Тільки ж Футбол тепер напевне дядька Семена ганяє. Або тиняється біля Галчиної хати, терпляче чекаючи на хазяйку.