Таємниця козацького скарбу - Андрій Анатолійович Кокотюха

Але перш ніж у голові визріло якесь рішення, з-за дерев, від посадки, вигулькнула машина. Авто сунуло просто до хлоп’ячого гурту, і серце Данила остаточно шугнуло донизу. Не було смислу тікати, та й не хотілося.

Лишалося одне: дочекатися, поки машина під’їде до них і з неї вийде дядько Сашко Немировський.

Та це ще не найгірше. Бо найгірше сталося тоді, коли з інших дверцят витрусився лиховісний патлатий Туман. Як завжди, увесь у чорному.

Очі блискають так люто, що навіть на яскравому сонці видно.

— Привіт, діточки! — вишкірився він. — Чого вас тут так багато?

— Ми тут гуляємо! — заявив Данько — нічого іншого в голову не прийшло.

— Граєтесь у козаків-розбійників? — ще ширше вишкірив щербатого рота Туман, показавши усім свої жовті зуби. Ш Тоді все, козаки, здавайтеся — розбійники приїхали!

Тим часом дядько Сашко підійшов до каменюки, відсторонивши Гобліна Два, Петю Рудого й Богдана, обійшов її, і навіть поставив зверху ногу.

— Ось і все, — мовив він, дивлячись на Данила. — Ви, діти, якщо лопати десь розкидаєте, то хоча б вчасно забирайте. Бо спочатку вудочки губите, потім — інструменти. Спочатку зовсім випадково у мене під вікнами ошиваєтеся серед ночі, потім так само випадково — з лопатою біля старого маєтку. І знову вночі — лопату мій колега рано надибав, — дядько Сашко кивнув на Тумана. — То вони рибу вночі хочуть ловити, то черв’ячків копати. Правда?

— А це не наша лопата! — вихопилося в Боді.

— Та ти що! — зробив великі очі Туман. — А чого ж ви тоді за нею прийшли? Ви що — лопати крадете?

Все ясно. Сиділи ці лиходії в засідці. Чекали, хто по лопату прийде. Ну, а вони самі, зловивши птаха удачі, геть утратили обережність.

Хлопці мовчали. Галка теж закусила губу. А Льончина компанія взагалі нічого не розуміла. Тим часом Туман так само підійшов до каменя, нахилився, спробував підважити.

— Важкий, зар-раза! Ану, дай сюди оце! — звелів він, простягши руку до лома, якого Богдан стискав у руці.

— Незаконне розриття могил карається законом, — зауважив Данило.

— Отак? — підморгнув йому Туман. — А самі що хотіли робити?

— Ми не знали, що тут могила. Знайшли її і збиралися в міліцію йти.

— Того, хто розриває старі могили, доля покарає! — вставив Богдан. — Я в кіно бачив, про мумію…

— Нічого. Я не забобонний. Давай!

З цими словами Туман вирвав лома з хлопчачої руки. Дядько Немировський узяв лопату і, поплювавши на руки, заходився обкопувати камінь. Хлопцям, які збилися тепер в одну купу, нічого не лишалося, як стояти поруч і мовчки дивитися на те, що відбувається.

Нарешті камінь обкопали з усіх боків. Туман з дядьком Немировським спільними зусиллями підважили його і з кількох спроб таки відсунули вбік. А тоді почали квапливо копати по черзі. Земля злежалася під каменем і піддавалася погано, тому час від часу її доводилося розм’якшувати ломом.

Яма робилася все глибшою. Ось копачі у ній уже по коліна, ось — по пояс. Хлопці затамували подих: зараз вони побачать стару могилу і на них усіх упаде стародавнє прокляття.

Але нічого не сталося. Бо під каменем нічого не було.

Лом і лопата враз одночасно наштовхнулися на щось тверде. Чоловіки хутко почали розчищати те місце. Хлопці, почувши стукіт, наблизилися до краю ями і зазирнули вниз. Десятьом парам очей відкрилася прямокутна ляда. Мабуть, робили її з міцного дерева: ляда майже не зотліла в землі. Туман піддів її ломом, Немировський смикнув і потягнув на себе.

Тепер вони стояли на краю прямокутного, старанно обмурованого льоху. Коли Немировський застрибнув туди, то зник там з головою, ще й лишалося досить місця. За мить з ями почувся радісний вигук, а тоді руки підняли догори і вистромили з ями невеличку круглу діжку, обмазану глиною і стягнену металевими кованими обручами.

Нахилився Туман, підхопив із рук партнера знахідку і так завмер, дивлячись на неї справді побожним поглядом. «Наче шукачі легендарної Атлантиди, що нарешті знайшли цю затонулу землю», — чомусь подумав Данило.

Ось вона, розгадка таємниці козацького скарбу! Ось вона, не отримана Петром-зрадником батькова спадщина! Бочечка золотих червінців і золота гетьманська булава!.. Тільки в недобрих руках.

Нічого не сказав Туман. Лише підважував здобич у руках і шкірив свого щербатого рота. Потім поставив діжу на край ями, легко вибрався з неї, обтрусився і глянув лихим оком на хлопців.

— Руку давай! Не вилізу! — почулося зі сховку.

— А ти й не вилізеш! — озвався Туман. — Не треба тобі вилізати!

Перш ніж хтось устиг щось зрозуміти, він однією рукою підхопив скарб, а іншу засунув у кишеню. Мить — і на хлопців дивилося чорне дуло пістолета. Тепер Данило з Богданом вдруге бачили справжній пістолет у Тумановій руці, і то зовсім близько.

Не думали вони, що це так страшно — коли пістолет на тебе націлений.

— Галко, тікай! — на всю силу легенів крикнув Данько.

Дивно, але дівчинка послухалася. Позадкувала, потім розвернулася і кинулась геть. Льонька голосно свиснув, і всі шестеро, мов ті горобці, теж порснули в різні боки. Та так швидко, що Туман нічого не встиг зрозуміти. Лиш головою туди-сюди закрутив, бо не знав, за ким дивитися. Богдан, скориставшись цим, теж було сіпнувся тікати, але оговтався Туман — знову зброю на них навів.

— Лізьте вниз, до дядька! — наказав він, махнувши дулом у бік ями.

— Ти що там задумав? — обурювався в льосі дядько Сашко Немировський.

— Нічого особливого! Ти мене скільки дурив? Ось і посидьте там! Не бійся, не назавжди! На мене вже покупець чекає. Уже через дві години нас тут не буде! А коли з міста виїдемо, подзвоню, куди треба, і вас знайдуть і витягнуть! Ану, Сашко, телефончик мені викинь про всяк випадок! — бачачи, що той не поспішає виконувати наказ, підвищив голос: — Бігом, бо стрельну!

А тоді й справді стрельнув!

Хлопці здригнулися. Данило навіть присів — коли біля тебе стріляють, лякатися не соромно. Почувши постріл, дядько Сашко викинув назовні свій мобільний телефон.

— Ось так! — гаркнув Туман. — А ви, дітки, лізьте до дяді! Чи мені знову стріляти?

Данило з Богданом покірно — куди дінешся! — пострибали вниз. Спочатку в яму, а потім — у мурований льох. їм утрьох там одразу стало тісно.

Згори почувся переможний Туманів смішок. А тоді прямокутник світла закрила ляда. Гуп! — упав на неї камінь. Рипнула ляда, але витримали міцні, просмолені та кованим залізом стягнуті дошки.

Закрився кам’яний мішок. І троє полонених