Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко
Гриша Гонобобель одразу весело загорлав:
– Га-га!.. Здорово!.. Каструльник Лещенко!.. Га-га!.. Мийник-помийник!.. Хобі-бобі!.. Га-га!
Але Шурочка Горобенко, найпоміркованіша і найрозважливіша в класі, на Гонобобеля одразу цитьнула:– Цить!.. Ти у житті, мабуть, ложки за собою не вимив. Чого зуби скалиш!.. Нічого сміятися… Але факт цікавий. Я сама хоч і мию завжди посуд, але щоб захоплюватись… Треба з ним поговорити.
Ромчик Лещенко не був такий галасливий, як Гришка Гонобобель, але й не був такий тихоня, як Антоша Дудкін. Ромчик був звичайний собі нормальний хлопець. Середньостатистичний, як сказав би тато Шурочки, доктор економічних наук Іван Семенович Горобенко. Коли у класі був галас, Ромчик галасував. Коли у класі була тиша, Ромчик сидів тихо. Були в нього різні оцінки, і десятки-одинадцятки, і шістки, а іноді навіть й гірші (хоча й рідко).
Міг Ромчик смиконути якусь дівчинку за косу або «конячий хвіст», але міг і почастувати її цукеркою. Одне слово, був Ромчик звичайний середньостатистичний хлопець. І тому таке незвичайне, прямо скажемо, виняткове захоплення всіх здивувало.
– Але треба бути делікатними, – сказала Шурочка. – Я сама з ним поговорю. Ви всі навіть не підходьте близько. Ясно?
Всім було ясно. Крім Гонобобеля.
– А я підійду. Ги-ги! – гигикнув він. Довелося стукнути його книжкою по голові.
Дія відбувалася перед уроками, до зарядки.
Ромчик, нічого не підозрюючи, гортав нашвидку підручник (не встиг щось довчити).
Шурочка заскочила його зненацька.
– Слухай, – сказала вона, рішуче підійшовши до нього. – Ти тільки скажи правду. Не викручуйся. Ти ж знаєш, я не люблю, коли викручуються… Ти що – справді любиш мити посуд?
Ромчик почервонів.
– А що?… Не можна?
– Ні! Чого? Навпаки. Можна. Навіть треба. Я сама часто мию. Але щоб любити…
Ромчик почервонів іще більше:
– А я люблю! І… і – все!.. Кому яке діло!.. Не заважай мені, бо я не встигну. Вибач…Ромчик різко одвернувся од Шурочки і знову вшнипився у підручник.
Шурочка здвигнула плечима і повернулася до гурту, що стояв віддалік. Гуртові нетреба було нічого пояснювати. Гурт усе чув.
– А може, він псих?… Ги-ги! – вищирився Гонобобель.
– Сам ти псих! – сказала Шурочка. Але в голосі її не було впевненості.
Так Ромчик Лещенко перестав бути звичайним середньо-статистичним хлопцем. Людина, що любить мити посуд, на думку п'ятого «А», не могла бути звичайною.
А через кілька днів цього разу вже Гришка Гонобобель зробив іще одне вражаюче відкриття. Відкриття, яке примусило весь клас серйозно, по-справжньому хвилюватися.
Гришка потім навіть не міг згадати, чого він пішов на той пустир, обгороджений парканом, де вже другий рік збираються зводити новий будинок, а поки що звалюють різний мотлох. Але факт лишається фактом: на пустир Гришка пішов. Одхилив дошку, заліз – і раптом побачив Ромчика. Ромчик був один і вовтузився у ярку, щось робив. Що саме, Гонобобель не бачив – заважали бур'яни.
«Зараз я його налякаю!» – зловтішно подумав Гришка і, скрадаючись, почав наближатися до Ромчика.
Що ближче він підповзав, то більше його дивувало те, що Ромчик робив.
Ромчик, стогнучи від натуги, перетягав здоровенну каменюку. Гришка спершу подумав, що то він щось будує, грається.
Але от Ромчик поклав каменюку на землю, перевів подих, прошепотів: «А тепер назад!» – схопив і потяг її на те місце, де вона перед тим лежала.
Це була дурна, безглузда, непотрібна робота. І робив її Ромчик важко, над силу. Для чого?
У Гонобобеля враз змокріли долоні. Думка настрахати Ромчика вмить вивітрилася з голови. Гришка сам злякався.
Чиїсь незбагненні дії, яким ти не можеш дати пояснення, завжди чогось лякають. Обережно, щоб не привернути досебе Ромчикової уваги, Гонобобель почав задкувати, потім пішов боком, потім повернувся і чимдуж дременув геть…
– А що я казав!.. Що я казав!.. Він псих! Точно!.. Псих!.. Ненормальний!.. Точно!.. – розмахував на другий день у класі руками Гонобобель.
Усі стояли пригнічені, приголомшені.
– А ти не вигадуєш? Не брешеш? – пильно глянула просто у вічі Гонобобелю Шурочка.
– О! – черконув себе рукою по шиї Гришка.
– Може… може, й справді… – тихо й перелякано промовила Люська Зарічняк.
– Гадаю, треба сказати його мамі, – непевно глянув на Шурочку Антоша Дудкін.
– Ага! – вже рішуче сказала Шурочка. – У таких випадках треба звертатися до лікарів. І що раніш, то краще…
Але сказати Ромчиковій мамі вони не встигли.
Це було якраз напередодні Дня Перемоги. І в той день у них була зустріч з ветераном, Героєм Радянського Союзу – гвардії капітаном у відставці Юрієм Сергійовичем Гавриленком.
Коли він з'явився у коридорі, у супроводі шанобливої і незвично підфарбованої Глафіри Павлівни, Люська Зарічняк зойкнула:
– Ой!.. Так це ж наш сусіда!.. Ром!.. – вона обернулася до Ромчика.
Ромчик тільки насупив брови і нічого не сказав. Він був украй збентежений! Утім, він завжди супив брови, коли Люська теревенила.
Але Люська була Люська. Недарма вона вимовляла п'ятдесят тисяч слів на день.
І не встиг Герой дійти до дверей п'ятого «А», як весь клас уже знав, що він досі працює звичайним інженером на якомусь київському заводі, що живе в їхньому будинку майже рік, а Люська навіть гадки не мала, що він Герой, бо веде себе дуже скромно, з усіма вітається перший і навіть дітям у дверях дає дорогу, що машини в нього нема і на роботу він їздить на велосипеді…Юрій Сергійович Гавриленко був невисокий на зріст, худорлявий, із сивуватим волоссям, сіроокий, зовсім непоказний. Тільки права щока біля вуха була пошрамована червоними товстими рубцями. І хоча він був у білому светрі, який затуляв усю шию, можна було здогадатися, що шия пошрамована теж.
Він помітно хвилювався, ніяковів, червонів, і Глафірі Павлівні довелося по слову витягати з нього розповідь про його подвиги. Відверто кажучи, розповідав не стільки він, скільки Глафіра Павлівна