Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко

Треба сказати, що в класі його всі любили. От є ж такі щасливі люди, які одразу викликають до себе загальну симпатію. Про них усі так і кажуть – «симпатяга».

Тільки глянеш на нього – і вже не можеш втриматися від привітної усмішки.

Кругле веснянкувате личко, носик бараболькою, біляве волосся кумедно стовбурчиться їжачком, і голубі очі весь час сміються. Ніхто ніколи не бачив, щоб Кум Цибуля хмурився, сумував, сердився абощо. Навіть як десь упаде, заб'ється – тільки на мить скривиться від болю, а наступної миті вже сам із себе сміється весело.

Гарний хлопець, нічого не скажеш.

І от про цього гарного хлопця раптом рознеслася несподівана чутка, її принесли на «продльонку» двоє «бешників» Спасокукоцький і Кукуєвицький.

Як ви знаєте, на «продльонку», тобто подовжений день, лишаються не всі. У кого вдома є вільні від роботи родичі (дідусі-ба бус і, брати-сестри тощо), ті здебільшого не лишаються. Кум Цибуля не залишався. В нього був брат Альоша – десятикласник, ще й дідусь Пантелеймон Петрович.

Так от, пішла сьогодні група «бешників»-«продльонщиків» у Ботанічний сад. Спасокукоцький і Кукуєвицький одкололися, побігли випити соку.

Глип – а у кіоску стоїть біля вагів Кум Цибуля і… продає яблука. У синьому фартусі, у береті, мов справжнісінький продавець.

Спасокукоцький і Кукуєвицький так і вклякли від подиву. Кум Цибуля помітив їх, підморгнув весело і хоч би що. Спасокукоцький і Кукуєвицький навіть про сік забули, такі не випили. Постояли-постояли із роззявленими ротами і повернуся назад.

«Ашники», почувши незвичайну новину, розгублено перезирнулись. Як на це реагувати, у першу мить вони ще не знали. Тільки Гришка Гонобобель, який ревниво ставився до популярності Кума Цибулі, дозволив собі гигикнути досить радісно:

– Ги-ги!.. Продавець!.. Негоціант Цибуля!..

Та Люська Зарічняк вигукнула за звичкою:

– Уявляєте? Уявляєте?… Жах!

Усі інші вичікували. Та й справді – хто приніс новину? – «бешники». Постійні їхні суперники і конкуренти. Та ще й оті Спасокукоцький і Кукуєвицький, які тільки й знають, що підхихикують завжди з-за чужих спин. А може, взагалі брешуть?! Може, наговорюють?

Тому про всяк випадок Шурочка Горобенко вирішила «бешників» трохи при… той… пригасити.

– То й що?! – задерикувато труснула вона головою. – Ну й торгує! І хай! На здоров'я! Потрібна для людей справа. І нічого вам!..

– Категорично! – підтримав її Ромчик Лещенко. Він дуже любив слово «категорично».

А тихий Антоша Дудкін мовчки кивнув головою. І Спасокукоцький та Кукуєвицький тут же пригасли, відступили і зникли за дверима.

– Але подивитися все-таки треба! – сказала Шурочка, як їх уже не було.

– Категорично! – знову-таки сказав Ромчик.

По дорозі до того кіоску, що біля Ботанічного саду, говорили про торгівлю. Про торгівлю взагалі і про продавців зокрема. Найбільшу обізнаність у цій справі виявила Люська Зарічняк.

– Ой, ви знаєте, ви знаєте, – джерготіла вона, – працівники торгівлі – це такі забезпечені люди! Матеріально. Жах!.. В однієї маминої знайомої сусідка по дачі (на Нижніх садах) звичайнісінька собі продавщиця. Так чого в неї тільки нема!.. І дача, і «Мере», і два комп'ютери, крутий мобільник, і всі пальці в перснях… Саме золото. Уявляєте? Уявляєте? Жах!.. – А що?… Обважує, обмірює, обраховує… Запросто!.. – замахав руками Гонобобель.

– А потім тільки – раз! – і під суд! – тихо сказав Антоша Дудкін – його мама була народним засідателем у суді.

– Категорично! – кивнув Ромчик.

– Невже й наш Кум Цибуля хоче стати таким?! – недовірливо промовила Шурочка.

– А що? – знову замахав руками Гонобобель. – Запросто! І тато його у торгівлі працює, і брат Альоша збирається у торговельно-економічний вступати. Він сам казав…

– Уявляєте? Уявляєте? Жах! – взялася рукою за щоку Люська. – Такий симпатяга і… Жах!

– А! – рубонув рукою Гонобобель. – Ви всі тільки й знаєте: «симпатяга», «симпатяга»… А цей симпатяга таким потім стане, що будь здоров!..

– Ану тебе! – обурено вигукнула Шурочка. – Тобі тільки б якусь гидоту сказати про когось!

– Не гидоту, а просто… – трохи знітився Гонобобель. Вони саме проходили повз велику галасливу чергу, що юрмилася навколо залізних ґратчастих контейнерів, з яких, мов чудернацькі тигри, визирали смугасті херсонські кавуни.

Огрядний спітнілий дядечко у збитому на потилицю капелюсі лаявся з продавщицею:

– Ви мені нарахували десять сорок п'ять, а з мене десять тридцять п'ять. Я математик. Рахувати вмію.

Продавщиця, дебела й галаслива, презирливо міряла його поглядом:

– Математик!.. Який же ви, мужчина, міліметровий!.. Нате вам назад не десять, а двадцять копійок, тільки йдіть швидше. Не затримуйте мені чергу.

– Ваші копійки мені не потрібні. Мені не гроші, а принцип!.. Треба правильно рахувати.

– Ідіть-ідіть!..

– Та не затримуйте, справді!

– А ви не кричіть. Якби вас обрахували…

– Одпускайте! Одпускайте! Ну!

– А ви чого лізете? Ви тут не стояли. – Я-а-а не стояла?! Та я безпосередньо за цією дамою! Безпосередньо!.. Я тільки бігала по пакет.

– Мені принцип! Принцип! Я гроші не друкую. Я заробляю чесно.

Гришка Гонобобель переможно глянув на Шурочку:

– О!.. Чула?!. А ти – «гидоту» і… Життя треба знати!.. Ги-ги!

Шурочка мовчки одвернулася від нього.

Почалася огорожа Ботанічного саду, аж от…

Вони вирішили близько не підходити.

– Треба делікатно, – сказала Шурочка. – Делікатно треба.

Біля овочевого магазину був кіоск із тентом, ззаду якого громадилися ящики, майже всі вже порожні. Але за вагами стояв не Кум Цибуля, а його старший брат одинадцятикласник Альоша, справді у синьому халаті, у беретику, як справжній продавець. Та Кум Цибуля теж був тут. Підв'язаний, видно, спеціально вкороченим для нього синім фартухом, він ревно допомагав Альоші – спритно насипав яблука з ящиків у пластмасове відерце. А Альоша брав, ставив відерце з яблуками на ваги, важив і розраховувався з покупцями. Причому відерець було двоє: поки Альоша важив одне, Кум Цибуля насипав друге. І черга посувалася дуже швидко. Без галасу, без лайки, без суперечок.

Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:

– Молодці!

– От би всюди так!

– Гарні хлопці!

Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:

– Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.

І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» – одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.

– Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! – махнув рукою Гонобобель.

– Тільки делікатно, – сказала Шурочка.

– Та делікатно-делікатно, – вже на ходу кинув Гонобобель.

Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:

– О! Привіт!..

– Негоціанту Цибулі низький уклін! – Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. – Ги-ги!..

Інші привіталися урозбрід.

– А що ти тут