Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв

Я дуже полюбив її, тітоньку Фатіму. І цілими днями залюбки слухав її нескінченну мову. Лише раз якось вийшов на люди, ходив на футбол. Наш славний «Шолікор» грав з командою «Велосипедист» і програв з рахунком 4:1.

Але я на поле не вийшов — не потягло. Так і ввижалося, що до мене кинуться одразу всі футболісти і штурхатимуть своїми важкими бутсами. Уявив таке і хутенько подався геть зі стадіону. Видно, не скоро тепер знову захоплюся футболом…

— Давненько ждемо вас, давненько! — вигукнув Алімджан Алімджанович, головний інженер будівництва, і обняв мене за плечі. — Доручаємо вам, дорогий, комсомольсько-молодіжну бригаду чотирнадцятої дільниці.

Я хотів подякувати, але головний інженер перебив мене:

— Все знаю, дорогий. — Він потис мені руку. — Саїд-ака розповідав про вас. Його рекомендація для нас — усе!.. — Помовчавши, він додав: — Коли зможете вийти на роботу, дорогий?

— Хоч завтра. Бажаємо успіхів.

Вийшовши з управління, я довго тинявся по будівництву. Кінотеатр на дев'ятсот шістдесят місць. Дитсадок. Магазини. Багатоповерхові будинки. Будинки, будинки… Тут буде й мій. Він буде вищий від найвищого, гарніший від найгарнішого будинку в місті. Глянуть на нього перехожі й ахнуть.

«Дивіться, дивіться, який будинок звів Хашимджан Кузиєв, той, що приїхав до нашого міста з Ферганської долини! — вигукнуть вони. — Молодець, Хашимджане, честь і слава тобі!»

«А ви як думали? — скажуть інші. — Хашимджан своїх слів на вітер не кидає. Поспорив з математиком Кабуловим та директором школи Атаджаном Азизовичем — і ось вам, довів своє».

«А пам'ятаєте, що казав цей директор, як там його… Атаджан Азизович? Смішно навіть згадувати…»

Ех, дорогий Саїде-ака! Якби ви знали, як тільки виручили мене. Ніколи не забуду вашої ласки. Що забажаєте, те й зроблю. План ваш, скажімо, допоможу виконати. Хасана і Хусана в кіно водитиму. Ще… А ще я можу заасфальтувати під'їзд до вашого будинку, на що у вас не вистачає часу.

Я вибіг назустріч самоскидові, навантаженому розчином цементу.

— Егей, шофер, зупиніть машину!

— В чім річ, товаришу?

— Я інженер чотирнадцятої дільниці. Викопую особливе доручення Алімджаиа Алімджановича. Цей цемент ми зараз відвеземо в одне місце.

— Не можна, товаришу, — похитав головою водій. — Розчин цей призначено…

— Було призначено, — перебив я його. — А тепер він потрібен в іншому місці. Зрозумів? А з вашим начальником я сам поговорю. Рушаймо, не бійтесь.

Я знав, що вдома нікого немає. Саїд-ака на роботі, тітонька Фатіма пішла на базар, а Хасан плюс Хусан у школі, ума набираються. Ото зрадіє дядько Саїд, коли повернеться з роботи і побачить, що я сам зацементував усю дорогу перед будинком. Що-що, а цю роботу я постараюся зробити на славу, як справжній інженер.

Скоро ми були на місці. Я сплигнув на землю і заходився допомагати шоферові підрулювати машину задом до воріт.

— Лівіше бери, лівіше! Прямо держи, от так! Добре!

Машина зупинилася, й тої ж миті я відчув на собі чийсь пекучий погляд. Обернувся і отетерів. Ворота відчинені навстіж, за два кроки від мене стоїть Саїд-ака. В його очах, звужених до краю, полискують якісь недобрі вогники, вуса стирчать, як списи.

— Звідки цей цемент, Хашимджане? — майже прошепотів він. Потім закричав страшним голосом — Ей, стій, не зсипай!

Саїд-ака відкинув мене вбік і в один стрибок злетів на підніжку самоскида.

— Це ти, Каримджане? Як ти сюди потрапив? Звідкіля цей цемент?

— З будови, Саїд-ака… — злякано прогув водій. — Мені он інженер новий звелів: наказ головного…

— Новий інженер? — перепитав Саїд-ака. — Хашим, чи що? Ось ти який, виявляється, меткий… Не встиг ще й носа показати на роботі, а вже почав державне добро тягти?

Саїд-ака кинувся у мій бік, але, не побачивши мене (я встиг надіти шапку), зупинився.

— Утік, негідник, — сплюнув він, важко дихаючи. — І добре, що втік… Вчасно показав своє обличчя, мерзотник!

Потім Саїд-ака рішуче відчинив дверці кабіни.

— Ану посунься, артисте! Поговоримо ми ще з тобою…

Надривно заревівши, самоскид рвонувся вперед. А я зостався, ковтаючи пилюгу, що здійняла машина, невидимий, маленький і жалюгідний. Знову накоїв… Хотів зробити добро, а вийшло навпаки. І в котрий це вже раз!

Увечері ноги самі привели мене до будинку старого майстра. «Невже він не зрозуміє, що я не хотів поганого? — думав я. — Розкажу йому все, як було, пообіцяю, що більше не буду…»

Підійшовши до знайомого двору, я зняв з голови шапку, про всяк випадок повернув собі свій дитячий вигляд.

На дзвінок вийшов сам дядечко Саїд. У руці він тримав зубочистку, вуса були масні. Видно, щойно їв плов.

— Чого тобі, хлопчику?

— Добрий вечір, — сказав я тремтячим голосом.

— Здрастуй, — відповів Саїд-ака. — Уже пізно, синку. Хасан і Хусан полягали спати. Завтра приходь гратися.

— Ви… ви мене не впізнаєте, Саїде-ака?

— Щось не пригадую… Та хіба всіх хлопчаків махаллі[8] запам'ятаєш?

— Але ж я… я ж Хашимджан!

— Дуже приємно, — непривітно буркнув старий майстер. — Знав я одного Хашимджана… Ледве не ославив мене, негідник. А ти, хлопчику, іди додому, спати лягай. Вранці ж, мабуть, не хочеться вставати — до школи йти…

Ворота жалібно скрипнули і зачинилися…

Знову шукаю роботи. Ранками купую цілий оберемок газет, переглядаю оголошення. Їх